О пролетарском интернационализме (Часть 2)

Тбилиси 1989 год. Разгон демонстрации саперными лопатками.

Например, нам говорили, что литовцы — полная рвань и что они спят и видят, как нас уничтожить. Особенно это напоминали часовым, которые должны нести службу за территорией части. Были такие посты. Так вот им четко доводили, никаких игрушек. Зазеваешься — зарежут, и в подтверждение, рассказывали какие-то страсти. А потому — делай все по уставу и спокойно стреляй, если прийдется.

Ну а в «душевных беседах» ротный замполит с сожалением говорил о том, что если  тут начнутся волнения, а в то время как раз все закрутилось в соседней Польше, до границы с которой было несколько десятков километров, то вряд ли разрешат применить оружие. И молодые солдатики — давай сокрушаться, мол как так? Оружие вот оно, в ружкомнате, стоит в пирамидах. Пять минут и все «в ружье». Просто до слез пацаны такое говорили или почти кричали. 

А добрый замполит улыбался и говорил им, успокаивая, мол, а смекалка на что? У нас есть штык-ножи и саперные лопатки, на них приказа не нужно, смекаете? И лица бойцов светлели. А как же, вот как можем командование надурить. Замполит же подначивает, что стрелять это одно, а резать — совсем другое, мол, справитесь ли? А бойцы — да вы только прикажите, увидите…

И опять — хохлы, бульбаши, лабусы, чурки… Но вирус уже был у меня внутри и вот это все воспринималось с каким-то отложенным решением. Веры в это все не было, но и отрицания — тоже, поскольку собственное мнение строить было не на чем, а потом так случилось, что пришлось близко и долго общаться с литовцами. После этого, замполитские беседы были слиты в унитаз и на втором году службы ротный замполит, украинец по национальности и выпускник донецкого военно-политического училища, как то позвал в канцелярию и глядя в глаза прямо спросил:

-Я вижу, тебе не интересно то, что я рассказываю? (вот эти все страсти)

А я ему, так же глядя в глаза ответил. — Нет.

Он не ожидал, что я смогу вслух такое сказать и с интересом уточнил:

-Почему это так? Ты что же, не веришь в это?

И я ему ответил так, как он точно не ожидал.

-Просто вы при мне это рассказываете уже в третий раз и я могу почти дословно все повторить.

Но похоже, он понял, что я имел в виду другое. Он знал, что я каждый день бываю в городе и наверняка — общаюсь с местными, поскольку несколько раз приносил что-то, что заказывал ротный или он сам. И тогда мне показалось, только показалось, что и он сам не верит в эту чушь, но просто играет роль. Но тогда он доиграл до конца и предложил пересказать то, что он рассказывал. Я начал, он прервал и на том разговор закончился. А позже был момент, когда он без огласки, в нужный момент вписался за меня. 

И вот тогда у меня возникла мысль о том, что если бы нам действительно дали приказ получить оружие и давить местных, то получить бы мы его получили, а вот с какой стороны оказались бы — другой вопрос. И что-то мне подсказало, что с другой стороны оказался бы не только мой ствол.

А потом, уже после армии, но еще до развала совка, так сложилось, что со всеми теми, о ком так унизительно отзывались при совке, у меня складывались довольно прочные отношения и никаких проблем при этом не возникало. Самое смешное, что с евреями, которых оказалось по жизни всего несколько человек, вообще не было никаких проблем. И даже сейчас, когда у нас в стране вот это, ничего не изменилось.

Само собой сложилось, что идентификация свой-чужой прошла не по национальному признаку. А все это к тому, что совок не умер. В РФ сейчас молодым бойцам рассказывают примерно те же самые истории и с той же возгонкой ненависти. Вот почему нельзя пропустить на нашу землю эту отраву, а то, что на ней оказалось по недосмотру, искоренять и выбрасывать через забор, поскольку это смерть, разрушение и мрак, в какие бы яркие одежды оно не рядилось.

23 Comments on "О пролетарском интернационализме (Часть 2)"

  1. Спасибо, всё верно..

  2. «И тогда мне показалось, только показалось, что и он сам не верит в эту чушь, но просто играет роль.»

    Естественно он не верит. Он говорит то, что ему сказали говорить.
    Он видит, что боец имеет собственное мнение, и решил проверить, достаточно ли боец умный, чтобы не создать проблем для него (ну и для себя тоже). Такая себе «проверка на вшивость».

    На удивление вменяемый замполит попался, обычно они были говнюки. Настучал бы в первый отдел и отобрал пропуск в город.

    • А меня замполит уважал.. Он знал несколько слов по-литовски, и употреблял их со мной..

    • В нас замполіт встиг побувати в Кабо-Верде (найбідніша, просто жебрацька тоді була країна), майстрував їм протиповітряну оборону (від кого? — то для мене загадка), знав португальську, так совок з нього майже зовсім вивітрився, а це був ще 78-й рік.

  3. Мне не довелось служить в совке.
    Как то прошло это мимо.
    Студентов тогда не брали, а после института опоздали они.
    Но и без армии хватило.
    Хватило той дряни, что запихивали в головы и души
    Количество искалеченых этой гадостью моих сверстников просто жуткое.
    И то, чо мы сегодня имеем в Украине, с выборами, рейтингамии т.п., того прямое следствие.
    А еще традиционно украинское отношение к старшим. Раз старый, значит мудрый…
    И звездят маразматики и маразматички про красивую и спокойную жизнь в совке. Без этих олигархов проклятых, с хлебом дешевым и молодежь богобоязненную.
    И идут голосовать эти слушатели за обещалки. Обещалки того, красивого. И дешевого.
    Ну и вражина ж не дремлет.
    Долго,ой долго это все еще будет гнить и смердеть…
    Пока будет демократия и большинство, естественно, будет за сволочь…

  4. Я служив, приблизно, в той самий час. Так склалось, що квінтесенцію «пролетарского интернационализма» я, на всі груди хапонув в учбовому підрозділі артмайстрів в Ленінграді. Причім весь сюр продукували росіяни і вірмени( цього лайна дуже багато було). У Львові, куди я потрапив за розподілом,в цьому плані було набагато простіше. Українці складали більшість не лише серед особового складу, але й серед офіцерського, тому і відносини будувались на інших засадах. Принаймні, я точно знаю, що своєму комбату,в разі чого, я в спину не стріляв би.
    До речі, там же, у Львові, трапилась зустріч, яка перевернула весь мій світогляд.
    Перебуваючи на ЛАЗі(нас частенько відправляли, що-небудь заробити для частини), здибав я чоловіка, з чорною стрічкою на лацкані піджака. Вірніше він мене покликав,я спочатку подумав, що охоронець, але не у формі… Підійшов, стали говорити. Він мені розповідав про якусь трагедію, що сталась у цей день(тому чорна стрічка), про український націоналізм, про Бандеру, про УПА, про ОУН… Я, як справжній комсомолець сперечався, апелював, аргументував… Розходячись він мені сказав, що у цей день вони ідуть до пам’ятника Міцкевичу, де будуть говорити про це. На жаль, я тоді і не намагався запам’ятати, що то була за дата. На мої слова:»То Вас же посадять», він мені відповів, що знає, але він все одно має там бути. Повернувся я до частини, наче і не було тої розмови, але, після відбою, коли твої мізки належать лише тобі, часто повертався до до його слів. Через п’ять років, на Перше травня, я вперше пройшов центральною вулицею свого міста, з блакитно-жовтим, саморобним, прапором. Не сам, звісно. Цей прапор бережу до сьогодні.
    Сумбурно трохи, та нехай.

  5. Первые отделы это на гражданке, в армее — особые отделы 3-го главного управления кгб эсосисэра (контрразведка)

    • Если я правильно помню, у нас таки был первый отдел. Они же заведовали секреткой.
      Особый отдел наверное тоже где-то был.

      Хотя могу и ошибаться за давностью лет.

  6. Я від армії не косив, хоча в Афган мене загребти хотіли. До речі, там у мене загинув один з однокласників… але то інша історія.
    Що ж до мене, то було це так. Наприкінці 10 класу, коли вже почалися випускні іспити, кур’єр раптом приніс мені повітку до військкомату. Наступного ранку я заявився туди, й лікар-окуліст повідомив, що у нього є підозра, нібито я намагаюсь закосити, вдаючи, що лівим оком бачу 1-2 рядки спецтаблиці, а правим оком — 2-3 рядки. Себто, що у мене зір 0,1-0,2/0,2-0,3. На думку того окуліста, люди з таким зором не можуть обходитися на вулиці без окулярів — а я їх використовував лише для читання. Отож він вважав, нібито я навмисно не читав нижчі рядки. Через що він вирішив невідкладно ушпиталити мене на предмет поглибленого дослідження сітківки очей.
    Я намагався пояснити, що не користуюся окулярами на вулиці тому, що вони дуже дорогі, їх виготовляють по півроку. Я справді бачу дуже погано, але це компенсується здатністю розрізняти велику кількість відтінків кольорів. Той самий окуліст перевіряв мене на інших спецтаблицях і сам же сказав: «У тебе здатність розрізняти кольори, як у Левітана. Міг би бути художником». Отож хоча без окулярів я бачу «кольорові плями», проте хороший «кольороподіл» рятує.
    Втім, окуліст наполягав на своєму: «Так це чи не так — лягай в лікарню, розберемося». Я намагався пояснити, що у мене вже іспити почалися, що через лікарню я провалю іспити. От тоді-то цей окуліст і заявив мені прямим текстом: «В Афган тебе, синку, заберуть навіть з незакінченою середньою освітою і проваленими випускними іспитами. Батьківщина чекає, щоб ти виконав свій інтернаціональний обов’язок. А тому марш в лікарню сьогодні ж!»
    Хто не стикався з цим — тому пояснюю. Щоб дослідити сітківку ока, мені протягом тижня тричі на день капали в очі атропін. Останній розширює зіниці очей, а після 3х7=21 сеансу капання атропіну зіниці не реагують навіть на найяскравіше світло. Тоді окуліст розглядає через всякі хитрі лупи сітківку очей. А потім потрібен ще другий тиждень, щоб атропін вийшов з організму, й очі повернулися до норми… Отже, у мене вилітало 2 тижні. За цей час я нічого не міг читати, бо коли на яскравому світлі зіниці не звужуються — очі нестерпно ріже. До того ж, оптична система ока перебуває в розфокусі. А неможливість 2 тижні читати означала, що я не можу готуватися ні до фізики, ані до історії. Насамкінець, в лікарні мене поклали в «ветеранську» палату на південному боці, яка була вдень залита яскравим сонцем. Я міг там знаходитися лише з пов’язкою на очах… Мама пішла в школу, але їй повідомили, що я мушу здавати іспити з усім класом. А якщо не здам — мої проблеми…
    Коротше, поклали мене в лікарню й почали заливати очі атропіном. Що робити — ніхто не знає, навіть батьки… Тоді я взяв ситуацію в свої руки. Провівши мозковий штурм — попросив маму привезти мені в лікарню підручники. Коли вона поцікавилася, навіщо — я сказав, що покладу їх під подушку, щоб знання самі проходили мені в голову. А ще попросив привезти набір кольорового картону для саморобок (згадайте радянське дитинство), циркуль, ножиці, англійську булавку й нитки. Мама нічого не зрозуміла, але все привезла. Тоді я налаштував циркуль і навпомацки накреслив на аркуші картону два кола. Один з ветеранів, які лежали разом зі мною, вирізав ножицями два картонних кола. В них я навпомацки натикав англійською булавкою крихітні часті дірочки. А наостанок знов-таки навпомацки прив’язав нитками перфоровані картонні кружальця до скельців окулярів. В підсумку вийшла легка конструкція, яка кардинально послабляла світловий потік на око, але водночас, за рахунок дифракції світла при проходженні через дрібні отвори, створювала «ефект збільшувального скла». Виходило так, нібито свої астигматичні окуляри я зробив «сонячними» + додатково підсилив їх. І головне — через модернізовані таким чином окуляри я міг читати попри залиті атропіном очі. Виключення становили пару годин біля полудня, коли сонце напряму прострілювало палату. Тоді я накривався ковдрою з головою і дрімав. А потім прокидався, надягав «модернізовані» окуляри й читав підручник. Біля дверей палати лежав старий шахтар — дід Прищепа. До речі, шахтар україномовний 🙂 Отож він завжди попереджав, коли до палати прямував лікар або медсестра, і я завжди встигав сховати підручник під подушку. А що я можу читати через «модернізовані» окуляри — медики навіть припустити не могли! Ну, а діди (ветерани) сказали, що серед них стукачів нема і присягнулися не видавати мене.
    Отак у перший тиждень я підготувався до історії. В день іспиту мама приїхала в лікарню, написала розписку, зав’язала мені очі, одягнула, відвела за руку на трамвай, привезла до школи. Там я витягнув наосліп білет, вчитель прочитав його, я сходу відповів і отримав свою законну «п’ятірку». Потім окуліст в лікарні дослідив сітківку очей, написав свій висновок і відпустив додому. Вже там я готувався до фізики. Звісно, коли батьки побачили, як я читаю, то влаштували істерику — кричали, що я засліпну… Але отримана «п’ятірка» з історії переконала їх, що іншого виходу все одно нема, й мене лишили у спокої. Так я підготувався до фізики. І в підсумку, отримав свою золоту медаль.
    І так, військкоматівський окуліст переконався, що я й не думав косити і що зір у мене такий, який є. І відчепився від мене. Я ж далі поступив до КПІ — а там військова кафедра. А коли закінчив КПІ, то у мене була дружина й немовля. Отож у підсумку відбувся офіцерськими таборами й регулярними зборами. І в Афган не потрапив…

    • КПІ, військова кафедра… Ми вивчали там комплекс «Круг». Викладачі бойового застосувкання були з бойовим досвідом — стріляли з нього у В’єтнамі. І під Тс-с-с розповідали всякі байки. Але КПІ я закінчив у 1980 році, а тут — бац, і олімпіада. А під олімпіаду з Києва прибирали максимум народу, то ж з мого курса в армію загриміло не 2-3 випускники, як звичайно, а 14. І зенітником я не став, а потрапив в Крим до ЦУПу — центру керування польотами. Частина ділалася на власне частину і техтериторію. Техтериторію охороняли «білі» бійці, а рота охорони решти частини була набрана в основному з Середньої Азії. Зі мною в кімнаті жив один з її комвзводів, сам з Майкопа. Так казав, що перше, що рооблять з новобранцями — хоч якось навчають російської мови.Йому було легше це робити, бо він знав адигейську, а мови там споріднені. Основне заняття цього Сергія Лободи (з Майкопа!) було виловлювати своїх бійців з сусіднього стройбату, куди вони бігали за анашою, бо там служили їх земелі. Отакий був інтернаціоналізм. Про москвичів розповідати не буду — всі, хто з ними служив, знають що воно таке. Вони цілком можуть вважатися окремою національністю…

      • Угу, угу… Ми теж готувалися на комплекс 2К11. Як ливарники — на «гармату» 2П24. На ту, яка з парою ракет… А от хлопців з радіотехнічного факультету готували на «локатор» — на станцію наведення ракет.
        🙂
        І якщо Ви в 1980 році закінчили, а я в 1980 році тільки поступив — мабуть, у нас були в більшості ті ж самі викладачі! Наш взвод вів Коротун. Запам’яталися Матус, Григорик і Химченко. І звісно ж, загальновійськовий «дубовий» цикл — Береза, Сучок і Корчовний.
        Що ж до історій, то Коротун нас всі 3 роки «наставляв» одним і тим самим анекдотом про збитого американцями радянського льотчика, який навіть під жахливими тортурами не видав військових секретів! А коли його нарешті обміняли на якогось полоненого американця — сказав товаришам по службі:
        — Ребята, учите технику, бо бьют звЭрски!!!
        🙂 🙂 🙂
        Ми вже знали дослівно напам’ять не просто сам анекдот, а всі інтонації, з якими Коротун його розповідав — а він все повторював нам:
        — Ребята, учите технику, бо бьют звЭрски!!!

  7. РА — справжня школа інтернаціоналізму, це точно. Але крім стандартних «чурок, хохлів, бульбашів і т.п.» були і «чмирі московські»(спочатку на мене теж хотіли повісити, бо з московського вишу призивався), «чмирі ленінградські»(«когда в блокадном Ленинграде не было хлеба, масло мазали на колбасу». Бл.., у багатьох ця «ковбаса» якимось еталоном СІ була), а ще в «учебці» в Читі в 1986 році нас, «курсів», на повному серйозі інструктували про коварних «семенівців», які досі живі і можуть легко ніччю або зарізати, або спицею для плетіння влучити солдату, що спить, у вухо і достати до мізку. Зрозуміло, що для багатьох з нас, студентів, це було смішно, але ж деяким «заходило».

    • А тим, хто служив у НДР, розповідали про нацистів, які підземними ходами пролазять з ФРН і вирізають вартових, та й взагалі всіх, кого спіймають.

  8. Я вырос во дворе, разделенном на 5 или 6 владений. Из них 2 семьи были евреями. Часто бывал у них в гостях, подолгу оставался вместо садика, который терпеть не мог. А старушка-соседка почти была за бабушку.

    Хоть это и было ещё до школы, до сих пор помню. А моя мама, несмотря на все то добро сделанное евреями, периодически включает традиционную кацапскую риторику про мировой заговор и иже с ним.
    И никакого когнитивного диссонанса у хомо советикус…

    • Який ще когнітивний дисонанс?! У них те, що Орвелл назвав «двоєдумством»: паралельне співіснування в мозку двох систем цінностей, двох систем уявлень, кожна з яких автоматично вмикається/вимикається в залежності від обставин.

  9. «В РФ сейчас молодым бойцам рассказывают примерно те же самые истории и с той же возгонкой ненависти» — десь в цьому році показували «опитування» просто «на вулиці» в росії. На запитання, щось накшталт: «а ви б підтримали бойові дії росії, якби це б було пов’язане з захопленням якихось «нових» територій?», десь біля 80 відсотків «пересічних», «мирних» росіян відповіли — «Так»! Це все, що нам потрібно знати про цих «мышебратьев».

  10. Кацапу заборони стріляти — буде різати, колоти, рвати зубами. Ось такий «братський народ» 🙁

  11. Самое жуткое, что все это правда, от первого до последнего слова. Дякую

  12. Меня ещё в школе начали прессовать . Шутка ли — школа в ГСВГ , вокруг немцы , свободный выход в город , джинсы свободно продаются , жевательные и другие резинки , музыка какая хочешь , бухлишко в красивых бутылках , сотня сортов колбасы , сигары «партагас» , а у меня классная руководительница — жена начальника особого отдела дивизии . И за 4 года я в туфту про «интернационализм» поверил по полной . И не из-за зомбирования . Пока был там случаев какого-либо унижения по национальному признаку не наблюдалось . А в классе кого только не было . Не знаю , может пресловутые «за 24 часа к черту на куличики» свою роль играло , но жили мы достаточно дружно . А потом после школы я попал в реальные совковые условия . Вот тут жизнь все и расставила по местам . Замполит правда попался пьющий и на все проблемы смотрел через горлышко бутылки , но политработу проводил . Пару раз в неделю бубнил нам для конспектов эту ахинею , но ни на кого не стучал . Самому наверное было тошно . Враждовали мы между собой в рамках «не убий» и морды время от времени у всех были биты . Но ! Никто не любил ма-асквичей ! Вообще !!!

  13. Особый отдел и первый отдел — разные вещи. В армии в полку секретная часть была, первого отдела не было. Не было в полку и ни особого отдела ни даже особиста — особый отдел был в дивизии. В военное время, по идее, особист (1 шт.) должен быть и в полку. А вот на предприятиях первые отделы были. И заведовали секреткой. Говорили, что еще и личные дела сотрудников проверяли.

  14. А чи є хто, хто пам’ятає майора Дурнєва?
    І що він викладав?

Leave a comment

Your email address will not be published.


*