Юрій Кондратюк і польоти NASA

Автор: Сергій.

  Нещодавно почув історію про мрійника з Полтави, якому висловив подяку американський астронавт за теорію і наукове обгрунтування польоту на Місяць.

  Звати цю людину Юрій Васильович Кондратюк (справжнє ім’я Шаргей Олександр Гнатович), який з дитинства мріяв здійснити політ на природний супутник планети Земля.

  Дивовижна і нелегка доля випала цій людині. Народившись 1897-го року в сім’ї викладачки французької мови і студента Київського університету, він фактично залишився без батьківської опіки і вихованням маленького Олександра займались його бабка і нерідний дід — статський радник на прізвище Яким Микитович Даценко.

  Лише 1906-го року батько Ігнатій Венедиктович Шаргей, повернувшись з навчання в Німеччині, забрав 9-ти річного Олександра до Санкт-Петербургу. 

  Згодом було навчання в Полтавській чоловічій гімназії і вступ до Петроградського політехнічного інституту на механічне відділення. Але через декілька місяців в листопаді 1916-го був призваний в армію і зарахований в школу прапорщиків при одному з юнкерських училищ. До березня 1918-го року воював  на Турецькому фронті, а потім потрапив до білої армії, з якої згодом дезертирував. Побоюючись репресій за своє офіцерське минуле за допомогою мачухи роздобув документи на ім’я Юрія Васильовича Кондратюка і під цим іменем прожив до кінця життя.

  Всі ці роки Олександра не покидали думки про розробку теорії виходу людини в навколоземний простір. Він незалежно від Ціолковського вивчав основні проблеми космонавтики і конструювання міжпланетних кораблів. У праці «Завоювання міжпланетних просторів» вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступеневих ракет.

  В 1968 році при плануванні висадки американських астронавтів на Місяць були використані результати його наукової праці. Про це наприкінці 60-х років розповів відомий американський журнал «Life» : У Головному управлінні пілотованих польотів при Національному управлінні з аеронавтики та дослідження космосу (NASA) під час обговорення варіантів польоту на Місяць виникла суперечка між групою Вернера фон Брауна і групою Джона Хуболта, яка пропонувала вивести корабель на навколомісячну орбіту, потім відокремити й спустити на Місяць спеціальну кабіну. Цю ідею, з якою пізніше погодилися всі керівники американської програми, взяли з книги Юрія Кондратюка. 

  Джон Хуболт згадував : «Коли березневого світанку 1968 року я схвильовано спостерігав на мисі Кеннеді  за стартом ракети, що мала понести корабель „Аполлон-9“ у напрямку до Місяця, я думав про українця Юрія Кондратюка, що розрахував трасу, по якій повинні були летіти троє наших астронавтів».

  Згодом на зворотному боці Місяця іменем Кондратюка був названий кратер.

  Подальша доля Юрія Кондратюка склалася драматично.

  З 1921 по 1927 роки Шаргей-Кондратюк працював на Південній Україні, Кубані і Північному Кавказі, починаючи з мастильника і причіплювача вагонів і закінчуючи механіком на елеваторі. У 1927 році, побоюючись репресій ЧК, він переїхав до Сибіру, де було легше ховатися під чужим ім’ям. Він влаштувався на роботу в Новосибірську на підприємстві «Хлібопродукт», де йому довелося брати участь в будівництві та удосконаленні елеваторів (саме тоді він побудував знаменитий елеватор «Мастодонт» у Камені-на-Обі — зерносховище на 13 000 тон, побудоване без єдиного цвяха; в умовах тотального дефіциту це було неймовірною спорудою).

  30 липня 1930 року Кондратюк разом з декількома іншими співробітниками «Хлібопродукту» був заарештований за звинуваченням у шкідництві. Одним з пунктів обвинувачення було те, що він будував «Мастодонт» не тільки без креслень, але і без цвяхів. Місцеве керівництво прийшло до висновку, що будівля не витримає такої кількості зерна і розвалиться, погубивши тим самим 10 тисяч тонн народного зерна. 10 травня 1931 року його засудили на три роки таборів. Насправді «Мастодонт» простояв більше 60 років і згорів в середині 1990-х років. Однак замість таборів Юрій Васильович був притягнутий до роботи в спеціалізованому бюро № 14 для ув’язнених-інженерів з проектування вугільних підприємств, утвореному в Новосибірську. Там він пропрацював до серпня 1932 року.

   В 1933-му році він отримав наполегливі і вигідні пропозиції про співпрацю від  С.П.Корольова, проте відповів відмовою, мотивуючи його зобов’язаннями з будівництва вітряної електростанції в Криму.

  Інша версія історії говорить, що причина відмови була в тому, що робота над військовими проектами передбачала жорсткий контроль з боку НКВД. При перевірці біографії міг бути розкритий факт підробки документів і білогвардійський минуле — з усіма наслідками, що випливають. 

  Після початку Великої Вітчизняної війни Ю. В. Кондратюк пішов добровольцем до народного ополчення. Зарахований рядовим телефоністом в роту зв’язку 2 стрілецького полку 21-ї Московської дивізії народного ополчення Київського району.

  Згідно «Книзі пам’яті загиблих і зниклих без вісті у війні», Кондратюк Юрій Васильович проходив службу в 110-й стрілецькій дивізії 33-й армії на посаді помічника командира взводу стрілецького полку, загинув 25 лютого 1942 року, похований біля села Кривцово Болховского району Орловської області.

  Доля Кондратюка гідна екранізації. Йому півжиття довелося ховатися під чужим ім’ям, він довів можливість польоту в космос, але сам так і не полетів — не здійснив головну мрію життя. Однак створеного Кондратюком виявилося досить, щоб його ще за життя стали називати генієм неба.

  У 1970 році Новосибірськ відвідав Ніл Армстронг, який вважається першою людиною, яка побувала на Місяці. Саме йому належить легендарна фраза: «Це маленький крок для людини і величезний стрибок для людства». Знаменитий астронавт взяв з собою святиню — жменю землі від будинку, в якому жив Юрій Кондратюк.

  Post scriptum. З 1988 по 1994 рік мені довелось проживати на вулиці Юрія Кондратюка в м.Києві. Але взнав про долю цієї неординарної людини тільки недавно. Дякую шановному авторові ЛО Антиколорадосу за можливість написати цей матеріал, до чого спонукали його цікаві статті про космічні програми Ілона Маска. І дуже приємно, що український слід має відношення до розвитку людства в пізнанні Всесвіту.

  

37 Comments on "Юрій Кондратюк і польоти NASA"

  1. Ніл Армстронг, який вважається першою людиною, яка побувала на Місяці
    ===
    То «вважається», чи побувала насправді? Автор тексту підсвідомо підтримує фейки про фальсифікацію польотів американців на Місяць, кажучи так, чи дійсно сумнівається? То я цим людям скажу що в телескопи видно місця посадок Аполлонів, а кутовий відбивач (дзеркало), встановлений астронавтами на Місяці, працює і зараз. Сумніватися у подвигу тих людей, кажучи «вважається» — це недостойно.

    • Полеты американцев отслеживались с 1969 г. Источник — покойный отец — пилот эскадрильи обеспечения космических запусков и приземлений различных аппаратов ссср. Включая болванки на полигоне Кура.

    • Не зважайте, шановний Укроп.
      Цілком можливо що це слово використане не свідомо. Так буває.
      Варто звернути увагу на фразу про ув’язнених-інженерів а також про причини арешту і вироку, який був винесений Кондратюку.
      Абсурд, що нормальній людині незрозумілий. Але практично в такому режимі величезна країна прожила майже сотню років. Змінилось декілька поколінь.
      Скільки було установ в тій совдепії, де працювали ув’язнені-інженери?
      Скільки років це продовжувалось?
      Чи спадало комусь на думку яку страшенну шкоду більшовицьким режимом було нанесено багатьом поколінням ?
      Шкоду світоглядну. Для величезної кількості людей життя в умовах тотальних репресій було, і що найстрашніше, є цілком нормальним. Мало того, бажаним.
      Вочевидь, не кліматичні зміни і екологічні проблеми сьогодні є головною небезпекою для людства. Куди як більш страшним є розповсюдження принципів існування, що називають сьогодні «русскім міром».
      І не важливо, як ого варіації називати. Тоталітаризмом, поліцейською державою, чи як би то не було.
      Життя показало, що найголовнішим результатом такого суспільного устрою є швидка і практично незворотна деградація. Мало того, таке суспільство завжди намагається розширювати вплив своїх ідеологій. Не зупиняючись ні перед якими заборонами, чи порушенням будь-яких норм суспільного життя.
      А доля Кондратюка, як і тисяч талановитих, дієвих і ініціативних людей в совдепівщині по суті дуже близька. Для тих, хто своєчасно не зупинився в своїх творчих намаганнях і не зміг вирватись з того болота, почати і трагічна.
      Мав нагоду в тому переконатись особисто. На щастя, без трагедій. Але деградацію відчував на власній шкірі.
      А потім дивився, що з того, що в совдепії ,як то кажуть, послали, вийшло в , як кажуть, Забугорь’ї.
      Багато таких історій мабуть ще буде розказано. А може і не буде…

      • «Варто звернути увагу на фразу про ув’язнених-інженерів а також про причини арешту і вироку, який був винесений Кондратюку» (с)
        *****
        Моя дружина має в Камені-на-Обі родичів. Раніше то була тітка з чоловіком. Але в 2017 році тітка померла, і там лишилася тільки двоюрідна сестра моєї дружини… То коли дружина ще вчилася у школі, вона бувала в Камені-на-Обі й на власні очі бачили оте зерносховище «Мастодонт», збудоване під керівництвом Юрія Кондратюка без використання цвяхів загалом. Це справді був шедевр інженерної думки!

    • Сергей (Киев) | 2nd Апрель 2021 at 08:42 | Ответить

      Ні, шановний Укропе, автор не сумнівається. Сам звернув увагу на це слово, але подумав, що воно більш стосується чергововості ступання на поверхню Місяця (там же ще був Олдрін). Якщо якимось чином зачепив Ваші почуття, прошу вибачення.

      • Ні, не зачепили, не переживайте, Армстронг не мій родич 🙂 Просто не люблю мракобісів-конспірологів, але якщо тут не той випадок, то значить все нормально. Олдрін ступив на поверхню Місяця другим, мабуть нема сенсу не вірити Армстронгові — він був першим, причому, черговість виходу була регламентована ще на Землі.

  2. Є ще одна версія, чому Кондратюк (Шаргей) відмовився співпрацювати з Корольовим: останній працював на той час над ВІЙСЬКОВИМИ розробками, які курував Тухачевський…

    • Доречі, і доля самого Корольова теж показова відносно скаліченості психіки талановитих інженерів совковим молохом. Я б мабуть не зміг працювати на благо паскудників при владі, які так скалічили людині життя, а він працював, замість щоб правдами і неправдами втекти за Захід і своїм талантом завдати приниження «гегемонам», роблячи чудові ракети, але вини були б не кацапські, а американські, а так лапотники завдяки його таланту до цих пір гордяться своїм супутником, ось що гірко… Країна рабів, країна вертухаїв, причому буває що раби дуже на совість прославляють свого раблюовласника, віддаючи йому свій талант…

      • І Корольов, і Лангемак, й Алексєєв (конструктор екранопланів), і «червоний барон» Бартіні… Усіх «совок» ламав на різних етапах і різною мірою. Тому-то СРСР і був приречений в стратегічному плані.
        🙁
        Але… є тут одне «але». Річ у тім, що попервах, в 1920-х і навіть в 1930-х роках СРСР сприймався в цивілізованому світі, як цікавий експеримент з модернізації людства. А далі, починаючи вже з повоєнних років (з другої половини 1940-х), «совок» хоч і став злом — проте на Заході не уявляли, що тут робиться насправді. А як було насправді — знаємо тільки ми, які все це пережили…
        🙁

        • Так, відсутність масової комунікації між країнами на кшалт сучасного Інтернету — страшна річ, вільний світ сприймав совок через їх пропаганду, а донесення розвідників про дійснеий стан справ не можна було робити масовими для інформування населення. Власне ВВХ тому зараз і хоче закрити свій лепрозорій під ковпак «інтернету-Чебурашки» щоб ситцація була така, як тоді з совком.

  3. Щодо смерті Юрія Кондратюка — не все аж настільки однозначно… Альтернативну версію ми з дружиною використали при написанні нашої художньої історичної епопеї «101 рік України». Далі — розлога цитата…

    Тимур і Олена ЛИТОВЧЕНКИ. 101 рік України (історична епопея)
    Віртуальний том «Від війни до війни». Книга Спустошення. 1939-1945

    1942. НАГАДУВАННЯ З МИНУЛОГО
    Полігон Пенемюнде, Німеччина, квітень 1942 року

    — Гер штурмбаннфюрер, за вашим наказом в’язень двадцять один нуль шість доставлений!
    — Гаразд, можете йти.
    Клацнувши підборами надраєних чоботів, конвоїр розвернувся й карбованим кроком вийшов геть. Дочекавшись, доки за ним закриються двері, одягнений в цивільне господар кабінету ввічливо звернувся до виснаженого чоловіка в смугастій робі, на якій біля перевернутого червоного вінкеля без особливих поміток був нашитий табірний номер «2106»:
    — Сідайте, будь ласка.
    Оскільки чоловік в робі ніяк не відреагував, ввічливе запрошення довелось повторити:
    — Підходьте до столу, прошу! Не треба стояти посеред мого кабінету, немов статуя. Ось приставний стілець, сідайте на нього. І давайте поговоримо по-простецькому, як і належить двом вченим. Чи ви…
    Господар кабінету трохи подумав і спитав обережно:
    — А може, ви німецької не розумієте? Я, знаєте, якось сподівався…
    Лише тоді «в’язень двадцять один нуль шість» розліпив пошерхлі губи і ледь розбірливо прошепотів:
    — Мабуть, ви навмисно одяглися в цивільне…
    — Я погано чую, що ви там говорите, хоча вимова у вас цілком пристойна, — господар кабінету трохи підвищив голос, однак при цьому й запосміхався якомога невимушеніше: — Повторюю, якщо не зрозуміли: проходьте до столу і сідайте. Давайте поговоримо просто, як і належить вченим людям. Можливо, ви голодні? Так, я знаю, в тутешньому таборі годують жахливо. Отож для початку можу запропонувати вам бутерброд і чай. Солодкий. Якщо захочете — навіть з лимоном. Ви тільки скажіть, тоді… І сигарети. Звісно ж, якщо ви курите…
    — Ви, мабуть, навмисно одяглися в свій ошатний цивільний костюм, гер штурмбаннфюрер. Мабуть, вам так легше вдавати, нібито за пару останніх років у світі нічого особливого не сталося. Особливо між нашими країнами.
    «В’язень двадцять один нуль шість» все ж таки скористався пропозицією господаря кабінету і присів на приставний стілець. Хоча і присів дуже обережно, на самісінький краєчок.
    — А я, знаєте, не дуже-то полюбляю хизуватися своїм військовим званням, формою штурмбаннфюрера та іншими подібними атрибутами. За великим рахунком, я простий цивільний інженер…
    — От тільки працюєте над не дуже простими речами, наскільки я спромігся побачити, — з м’якою, ледь відчутним докором мовив «в’язень двадцять один нуль шість». Господар кабінету відреагував миттєво:
    — Та що ви таке кажете?! І над чим же я тут працюю? Цікаво, дуже цікаво було б дізнатися…
    — Я не сліпий.
    — А конкретніше?
    — Ви самі це знаєте краще за мене.
    — Ах, он як?.. Але у нас тут, знаєте, режим секретності все ж таки, й пересічним в’язням тутешнього концентраційного табору не можна знати, чим ми займаємося… В повному обсязі знати, маю на увазі. Тому будьте настільки люб’язні та скажіть, чим же ми тут займаємося?
    Та в’язень мовчав. Почекавши трохи, господар кабінету продовжив:
    — Ви виправдали мої сподівання на знання німецької мови, шановний, а тому ми можемо спілкуватися безпосередньо, без перекладача. Отже, скажіть мені — тільки й виключно мені, підкреслюю! — що вам відомо про наші заняття на тутешньому полігоні?
    — Я нічого не скажу вам про це, гер штурм-банн-фю-рер.
    Останнє слово «в’язень двадцять один нуль шість» вимовив, наголошуючи на кожному складі.
    — Ага! Отже, розмова наша не клеїться, — кивнув господар кабінету. В’язень не відповів на це нічого.
    — Гаразд. То ви хочете нормально перекусити?
    В’язень мовчав.
    — А курити будете?..
    Знов те саме.
    — Ви хоч в принципі курите чи ні?!
    Мовчання.
    — Послухайте-но, люб’язний! Я вкотре закликаю вас поговорити по-простому, як і належить двом вченим…
    — Перепрошую, але це неможливо, гер штурм-банн-фю-рер.
    — Але чому?!
    — Бо я не розумію, навіщо загалом влаштовувати цю комедію. Ви перевдяглися в цивільне, викликали мене, пересічного в’язня, пропонуєте з якогось дива пригоститися бутербродом із солодким чаєм, сигаретами…
    — Ах, он воно як… Отже, не розумієте?
    — Не розумію, гер штурм-банн-фю-рер. Останнім часом мене, знаєте, привчили розуміти інші речі.
    — Наприклад?..
    — Наприклад, коли капо безборонно лупцює тебе — це зрозуміло. Одразу. Або раніше… Скажімо, коли військовополонених везуть в глибокий тил. Везуть в звичайних товарних вагонах, напханих, немов діжки з оселедцями. Тому військовополонені їдуть стоячи. Всю дорогу. А солдати на станціях, через які слідує потяг, стріляють по вагонах з карабінів. Просто так стріляють, заради розваги. Влучить — не влучить. А військовополонені між тим не мають жодної змоги ухиляться від їхніх куль. Лишається гадати: влучить — не влучить, вб’є, поранить чи омине…
    — Гаразд, тоді поговоримо по-іншому, — господар кабінету якомога стриманіше відкашлявся. — Як вас звати?
    — В’язень двадцять один нуль шість.
    — Це не ім’я. Як вас звуть насправді?
    — В’язень двадцять один нуль шість, гер штурм-банн-фю-рер.
    — Мене, між іншим, звуть не «гер штурмбаннфюрер», а Вернер Магнус Максиміліан фрайхерр фон Браун. Маю честь відрекомендуватися!..
    Відсунувши стільця зі зручною високою спинкою, господар кабінету підвівся, виструнчився, коротко кивнув, знов всівся за стіл і продовжив:
    — Отже, припиніть бачити перед собою бузувіра-есесівця. Облиште це, дуже прошу! Насамперед, я вчений. До того ж, спадковий аристократ. Шляхетний чоловік, слову якого можна довіряти. Тому вкотре запитую: як вас звуть насправді? Гарантую, що про це ніхто й ніколи не дізнається.
    «В’язень двадцять один нуль шість» стомлено заплющив очі. На мить йому захотілося так само підвестися й мовити: «Маю честь відрекомендуватися: Шаргей Олександр Гнатович, син Ігнатія Бенедиктовича Шаргея і Людмили Львівни Шліпенбах, баронеси гербу Шліпенбах». Але оскільки своє справжнє ім’я він найретельнішим чином приховував вже понад два десятиліття, то називати його в полоні перевдягненому в цивільне есесівцю було б абсолютно нерозсудливим. Тому в’язень продовжив своє:
    — За допомогою всіх наявних засобів табірні капо пояснили мені, що я повинен забути своє ім’я. В тому разі, якщо я назвусь інакше, ніж «в’язень двадцять один нуль шість», то за це мене…
    — Гаразд, зрозуміло! — перервав його господар кабінету, потім нахилився, видобув з однієї шухляди свого письмового столу декілька грубих зошитів, поклав їх стопкою на виблискуючу поліровану стільницю і пильно вдивляючись в обличчя в’язня, коротко спитав:
    — Це ваші?
    Хоч як в’язень намагався подавити найменші емоції, однак самісінький куточок його лівого ока все ж таки смикнувся.
    — Ага! Бачу, що ваші, — задоволено посміхнувся фон Браун.
    — Мої, не заперечую, — мовив в’язень, але негайно додав: — Я випадково знайшов їх і підібрав з цікавості.
    — Он як?! Знайшли, кажете…
    Штурмбаннфюрер знов нахилився до шухляди, на цей раз видобув з неї теку з особовою справою в’язня «2106» і мовив йому в тон:
    — А я, знаєте, теж випадково затребував з табірної картотеки ваші документи. І їх там зовсім випадково знайшли. А потім ну вже абсолютно випадково надіслали на додачу оці зошити. З відповідними коментарями фахівців — бо всі записи в зошитах російською… Тим не менш, дуже легко переконатися, що «в’язня двадцять один нуль шість» насправді звуть Юрієм Кондратюком. Така сама помітка стоїть і на зошитах: «Кондратюк Ю.В.».
    З притаманною німцям акуратністю фон Браун продемонстрував співрозмовникові відповідні помітки на кожному зошиті:
    — Ну то як, будете і далі впиратися, гер Кондратюк?
    — Я справді помітив зошити своїм прізвищем, щоб вони не загубилися.
    — Помітили тим самим почерком і тим самим чорнилом, що зроблені всі записи всередині?! Це якось дивно, знаєте…
    — Полюбляю копіювати чужий почерк, — посміхнувся в’язень.
    — Ах, он воно що…
    Штурмбаннфюрер втретє нахилився до шухляди й на цей раз видобув з неї непоказну на вигляд книжечку, на невибагливій і трохи вилинялій сірувато-жовтій обкладинці якої стояло:
    «Ю.Кондратюк. ЗАВОЮВАННЯ МІЖПЛАНЕТНИХ ПРОСТОРІВ»
    — А цю книжку хто написав, дозвольте дізнатися?
    — Судячи за станом обкладинки, вона у вас давно, — зітхнув в’язень.
    — Так, давненько. Переклад тексту я читав неодноразово і був вражений силою думки автора. Наскільки можу судити з коментарів до ваших зошитів, там ви продовжуєте розвивати ідеї, викладені в цій праці. Та й сьогоднішнє зауваження… Оці ваші слова про те, що тут, в Пенемюнде працюють «над не дуже простими речами» — вони ж з головою виказали вас, гер Кондратюк! Сьогодні вас вперше привезли на полігон з концентраційного табору, а ви вже все зрозуміли з першого ж погляду!..
    Тепер господар кабінету посміхнувся широко і щиро:
    — Отже, можете вважати, що наше знайомство відбулося. Давайте перейдемо до більш тісної співпраці…
    — Цього не буде, — відрубав в’язень.
    — Тобто?!
    — Не буде ніякої співпраці, гер штурм-банн-фю-рер. Мене справді звати Кондратюком Юрієм Васильовичем, на фронті я справді був зв’язківцем. Не стану навіть заперечувати, що потрапив у полон в Орловській області в якості помкомвзводу тисячу двісті дев’яносто першого стрілецького полку сто десятої стрілецької дивізії — в моїй особовій справі все це, очевидно, є.
    — Саме так, а тому…
    — Перепрошую, гер штурм-банн-фю-рер, я ще не договорив. А хотів я сказати, що в Росії є далеко не один Кондратюк, що їх багато. І навіть якщо хтось із них Юрій Васильович Кондратюк, то це не обов’язково я. Наприклад, в довоєнному житті я займався вітровою та сонячною енергетикою, а ніяк не ракетними дослідженнями.
    — Між іншим, тут про сонячну енергетику написано також, — фон Браун постукав відполірованим нігтем правого середнього пальця по обкладинці книжки , — але не станемо зупинятися на цьому. Скажіть прямо й відверто: чому ви не погоджуєтесь на співпрацю?
    — Прямо й відверто? — в’язень раптом пильно і якось запитально подивився в очі господарю кабінету.
    — Так, прямо й відверто, — підтвердив той.
    — Я не хочу, щоб результати нашої співпраці були використані на шкоду моїй Батьківщині зокрема і людству загалом.
    — Овва, гер Кондратюк, невже ви настільки наївні? Не можу повірити!.. — щиро розсміявся фон Браун.
    — Навпаки, я анітрохи не наївний.
    — Гер Кондратюк, поразка більшовицької Росії у протистоянні з Німеччиною — це лише справа часу. Використовувати проти вашої вітчизни ракети не має сенсу, бо так чи інакше, але невдовзі ми захопимо і Москву, і Ленінград, і багато-багато територій аж до Уралу. При чому ж тут ракети?!
    — Не захопите, не вийде.
    — А от побачите!
    — Але ж потужні ракети ви можете використати проти наших союзників.
    — То ви проти війни?
    — Принципово проти.
    — Але як тоді пішли служити у військо?
    — Я пішов на фронт добровольцем, бо Німеччина напала на СРСР. Як людина честі, ви б на моєму місці вчинили так само, гер штурм-банн-фю-рер.
    На деякий час в кабінеті зависла тиша, потім фон Браун мовив:
    — Ну гаразд, гер Кондратюк. Ви не погодилися зараз, хай так. Але подумайте над моєю пропозицією. Посидьте в таборі й подумайте. Воля ваша. А як надумаєте — скажете своєму капо, що бажаєте зустрітися зі мною. Він буде попереджений і знатиме, що робити.
    Сказав — і натиснув кнопку виклику конвою.

    1943. ЗВОРОТНИЙ ШЛЯХ
    Полігон Пенемюнде, Німеччина, вечір 17 серпня 1943 року

    — Гер штурмбаннфюрер, за вашим наказом…
    — Ви списки принесли?!
    — Так точно, гер штурмбаннфюрер!
    — Дайте сюди.
    Йому до рук лягла течка з акуратно прошитими аркушами паперу.
    — Що це?!
    — Списки загиблих, гер штурмбаннфюрер, як ви і просили.
    — Але ж я просив лише списки загиблих іноземних в’язнів українського походження, тоді як це…
    — Але ж гер штурмбаннфюрер, я гадав, що ви захочете насамперед подивитися списки загиблих німецьких спеціалістів, я не якихось там расово неповноцінних росіян…
    — То не ваша справа, що я хочу насамперед!!! — гримнув він кулаком по столу. — Ви мусите виконувати те, що наказано, а не тлумачити мої накази, як вам заманеться!!!
    — Вибачте, гер штурмбаннфюрер! Списки двохсот тринадцяти расово неповноцінних працівників і в’язнів, які загинули, наприкінці.
    Підібгавши губи з невдоволеним виглядом, фон Браун зазирнув в кінець списку. Звісно ж, ніхто з підлеглих навіть не подумав розсортувати їх за етнічною ознакою. З іншого боку, там були всього лише номери…
    О-о-о, так і є! Ах ти ж!..
    — Оцей номер, — фон Браун розвернув течку і постукав по списку нігтем.
    — В’язень двадцять один нуль шість?
    — Так. Скажіть, як він загинув?
    — Не розумію, гер штурмбаннфюрер…
    — Не розумієте?! — знов вибухнув він. — Я хочу знати, як загинув оцей самий в’язень двадцять один нуль шість!!! Чого ви ще не зрозуміли?!
    — Але звідки ж я знаю…
    — То знайдіть того, хто знає!!!
    Сьогодні у вівторок, 17 серпня кількасот стратегічних бомбардувальників королівських ВПС Великої Британії здійснили масований повітряний наліт на полігон Пенемюнде, а також на прилеглі підприємства. Бомбили, як-то кажуть, «по площах» — себто, навмання, куди поцілять. Тому випадково зачепили також прилеглий концентраційний табір.
    Звісно ж, найгіршою була звістка про загибель доктора Вальтера Тіля — головного конструктора ракетних двигунів. Втім, штурмбаннфюрера Вернера фон Брауна цікавив ще один чоловік — а саме, «в’язень двадцять один нуль шість». Час від часу головний конструктор ракети Vergeltungswaffe-2 викликав його до себе й намагався встановити з ним довірливі стосунки. Однак «в’язень двадцять один нуль шість» на контакт вперто не йшов. Тепер же він опинився в списках із 213 загиблих в’язнів. Отже, все скінчено…
    Й лише наступного дня — в середу, 18 серпня від наглядача табірного бараку Вернер фон Браун дізнався, що коли почалося бомбардування, «в’язень двадцять один нуль шість» повівся геть несподівано: вистрибнув з барака надвір, впав на коліна і здійняв руки до неба, з якого сипалися фугасні та запалювальні бомби. Так і простояв, доки не був вбитий ударною хвилею одного з вибухів. Звісно, рятувати того, хто жадав смерті, було неможливо.

    • Дякую. Сильно.

    • > коли почалося бомбардування, «в’язень двадцять один нуль шість» повівся геть несподівано: вистрибнув з барака надвір, впав на коліна і здійняв руки до неба, з якого сипалися фугасні та запалювальні бомби. Так і простояв, доки не був вбитий ударною хвилею одного з вибухів.
      Ви забули додати, що при цьому Шаргей кричав: За Родіну! За Сталіна! Бо ж з Вашого тексту виникає, що він (після табору ГУЛАГу, мабуть) став запеклим патріотом і не пішов на колаборацію «с врагом страни Совєтов». І Ви в цьому впевнені?..

      • Нічого такого він не кричав. Ви не враховуєте, що його розробки потрапили в руки Вернера фон Брауна, який працював на ТОТАЛІТАРНИЙ режим гітлерівської Німеччини. Уявіть ракети «Фау», які долітають не до Британських островів, а на інший бік Атлантики. Уявили?.. Вернер фон Браун на той момент (1942-1943 роки) представляв не «вільний світ», а німецький тоталітаризм. В 1943 році Юрій Кондратюк не міг знати, що вже по завершенні ІІ Світової війни його розробки опиняться у США. Тому ніяких криків «За Родіну! За Сталіна!» 🙁

    • «Смачно» написано, дякую, шановний пане Тимуре! Але після прочитання напосіли думки… От автор, тобто Ви, судячи з тексту, хоча ситуація гіпотетична, але припустимо що так все і було, явно симпатизує поведінці «в’язня 026». А чи це правильно? Я от не знаю, чи симпатії на стороні такої поведінки це правильно? Є країна «побєдівшего пролєтаріата», ця країна нищить твій народ, влаштовує йому голодомори, заставляє тебе самого все життя ховатися під чужим прізвищем, відмовлятися від вигідних пропозицій по роботі бо може відкритися факт чужого паспорту, ти змушений все життя ховатися по їх «дальнім муркеням» у Сибіру, сподіваючись що там не викриють факт «страшного злочину» служби у білій армії та не знищать, твої проекти, у які ти вклав душу (те ж унікальне з інженерної точки зору зерносховище) викликають у «гегемонів» тільки підозру, заздрість і як наслідок — ненависть та тюремний строк. І оце достойно щоб його любили? Те, що попав у «шарашку», то не заслуга тїєї гаряче ненавидимої мною держави, а збіг обставин, сприятливий для людини, але «глобальний тренд» був на знищення всього розумного, що не хотіло стрибати в лаптях під «Камарінську». То питання — чи варта така держава подвигу? І чи не варто було піти хоч до «чорта лисого», прийняти пропозицію Вернера фон Брауна і зробити таку ракетну зброю, щоб ненависні червоні портки «повисли на гілках» після кожного залпу? Ось у чому питання… Доречі, самому фон Брауну не було дилеми чи приймати пропозицію США очолити лабораторію після війни. Але там ситуація не так промовиста, як з Кондратюком, чи Корольовим. Мені здається що було б куди більш правильно прийняти пропозицію і «помститися на повну» тим гегемонам за все хороше, за скалічене життя. Розумію, у мені зараз говорить ненависть до рашки (а есесер сталінських часів це і є рашка, інші народи там були рабами), але чи правий я? Здається що так…

      • Погоджуюся з вами, шановнй Укропе.
        Погоджуюсь, бо ж довелось свого часу познайомитись з історією тієї війни і тим, що було після неї. Не з книжок, де реальність «творчо доопрацьовувалась», а з розповідями живих людей, що пройшли через те, чого нікому не побажаеш.
        Багато що для мене, народженого, вихованого і вивченого в тодішньому союзі стало,дуже ніжно висловлюючись, несподіваним, чи то не стільки несподіваним, як таким, що перевершило певні, далеко не позитивні, сподівання.
        Сьогодні, чесно кажучи, я, в ті часи, мабуть таки не відмовився б від можливості докласти свого до ліквідації комунобільшовизму.
        Майже с ким завгодно.
        Окрім того я завжди з величезним скепсисом ставився до історій,коли людина сповна розуму перемагає інстинкт самозбереження. За винятком, звичайно, наявності специфічної психологічної підготовки.
        Тим більше, що довелось почути від людей,яким довіряю, історії перебування на «примусових роботах» і гітлерівській Німеччині висококваліфікованих фахівців з України.
        Ці історії «дещо» відрізнялись від того, що мені розповідали в школі і в величзній кільости прочитаних мною книжок. Я б сказав на всі сто вісімдесят градусів відрізнялись.
        На відміну від «совєтской родіни», на Заході в усі часи вміли цінувати освіченість, талант і майстерність.
        ……..

        • Я теж з Вами, шановний пане Євгене, майже завжди згоден… І теж чув історії «гастарбайтерів» тих часів, коли місцеві німці умовляли своїх робітників не повертатися у «країну победівшего пролєтаріата», а будувати свою долю на Заході, але що поробиш, мізки були скалічені, а «родіна-уродіна» з садистським задоволенням чекала щоб прямим ходом відправити «звільнених» до ГУЛАгу. Тому теж не дуже довіряю реалістичності змальованої у книзі ситуації. Він так любив совок, що готовий був померти, лише б його знання не нанесли шкоду тому лепрозорію? А джерело тієї дивної любові яке? Теж не розумію таких людей і теж вважаю що помста «краснопузим» повинна би у людини в тій ситуації бути більш сильним мотивом.
          Але то ми з Вами мабуть «не радянські люди» і не розуміємо що чим більше над тобою і твоїм народом глумиться лапотне рило, тим більше треба бути фанатом країни, у якому те рило править 🙂

          • Більш того, можу сказати, що серед остарбайтерів німці розрізняли росіян і українців. Є навіть деякі свідчення, що німецькі чоловіки одружувалися з українками-остарбайтерками. Це настільки суперечить всьому, що нам постійно вбивали в голови у школі, що я висловив недовіру поважному чоловікові, який мені про це розповів і навіть деякі письмові свідчення навів. На що цей чоловік сказав:
            — З точки зору расової теорії, українці не були унтерменшами. Тому подібні шлюби укладалися. Хоча радянська пропаганда це заперечувала.
            Але це дуже специфічна тема, яку ще потрібно дослідити окремо.

          • З точки зору расової теорії, українці не були унтерменшами. Тому подібні шлюби укладалися. Хоча радянська пропаганда це заперечувала.
            ===
            Та звісно! Було б дивно, якби було інакше! Цей «брат», який з фанатичною впертістю лізе зі своїми кривавими обнімашками — «мы же братские народы!» інакше і не міг робити, окрім приховувати. Втім, німців гітлерівського періоду теж ідеалізувати не варто, мізки були загаджені так же само, як і совкам, хоча факт що то таки Європа і культура там на порядок вища ніж у лапотному лепрозорії — теж заперечувати було б неправильно. Було, як було… На жаль, була допомога Сполучених Штатів совку, а перемога завжди з тими, з ким Штати. Правда совок віддячив знатно, плюнувши у руку, яка його врятувала, але теж було б дивно, якби наволоч зробила по іншому.

          • «Втім, німців гітлерівського періоду теж ідеалізувати не варто, мізки були загаджені так же само, як і совкам, хоча факт що то таки Європа і культура там на порядок вища ніж у лапотному лепрозорії» (с)
            *****
            Отож бо! Саме тому в нашій епопеї «в’язень 2106» і відмовився співпрацювати з Вернером фон Брауном, бо розумів, що у німців мізки так само засмічені, хоча вони — безперечно, Європа…
            🙁
            В статті вірно сказано: «Після початку Великої Вітчизняної війни Ю. В. Кондратюк пішов добровольцем до народного ополчення». Звідси ми зробили висновок: хоча запеклим фанатом «совка» він не міг бути за визначенням (дворянське минуле, боязнь НКВС, пам’ять про поламану долю, про арешт, безглузде обвинувачення і «шарашку»), проте свій бік в ІІ Світовій війні обрав однозначно. Тому-то й пішов добровольцем… Звідси і вся його лінія поведінки в «Книзі Спустошення. 1939-1945».

      • Питання закономірне. А відповіддю на нього можуть служити долі персонажів нашої епопеї. Просто вони розкидані по різних книгах — бо «прошиті» в різних епохах…
        *****
        «Книга Пожежі. 1914-1922»
        Все починається з гілки Федора Сивака: син заможного селянина, з яким повелися несправедливо, дістає раптовий дарунок долі — можливість для кар’єрного зростання, посиленого І Світовою війною. Він мріє дорости до полковника, щоб не просто вибитися у дворяни, але й передати дворянство своїм дітям… Проте революція трощить всі ці плани. Штабс-капітан Федір Сивак тихо божеволіє від цього зламу, пристає на бік уявного «Диявола Революції» та йде працювати в ЧК. Проте через «неакуратне поводження з матеріалом» (піддослідними) його переводять із слідчих в тілоохоронці.
        «Книга Невиправданих Надій. 1923-1931»
        Як і багатьох етнічних українців, Федора Сивака викидають із столиці УСРР — Харкова, переводять служити до Проскурова. Тут має місце знаковий епізод. Побувавши у Проскурові проїздом, якийсь там інженер Кондратюк по ходу прочитав усім охочим лекцію «Про міжпланетні подорожі». На цю лекцію пішла домогосподарка Любаша Завойко, дружина Федора Сивака, з його маленьким сином Маратом. І під час лекції інженер Кондратюк в запалі сказав буквально наступне:
        «Враховуючи шалений ентузіазм, що запанував після Революції в Країні Рад і міцно заволодів усіма помислами трудящих мас, годі й дивуватися, що багато хто з присутніх стане свідком підкорення радянськими людьми космічних просторів. Не виключено навіть, що дехто особисто у Всесвіт полетить! Ось цей хлопчина, приміром…» — і вказав на Маратика, несказанно щасливого через загальну увагу, негайно ж виявлену до його скромної персони усіма дорослими, присутніми на лекції.
        Але чим далі, тим більше загострюються відносини Федора Сивака з Любашею. Зрештою, у неї виявляють «підкуркульників» серед рідні й «затримують». І як колись Федір Сивак зрікся власних батьків — так він зрікається і дружини… А його сина забирають до себе батьки Любаші — в село Катеринку, що в Миколаївській окрузі. Самому ж Сиваку начальство рекомендує розпочати особисте життя з чистого аркуша.
        «Книга Жахіття. 1932-1938»
        Батьків Любаші Завойко «підвищили» до куркулів і розстріляли за те, що вони мали у власності цілий млин (насправді — ручний млинок). Маратика прийняла родина тітки Катрусі. Маратик між тим не забув, що дорослий дядько колись пообіцяв, що він полетить у Космос… Але під час Великого Голодомору село Катеринка потрапило на «чорну дошку», отож Маратик разом із сестрою Лесею помирають на нетопленій печі від голоду й холоду. Перед самою смертю Маратик опиняється на долоні Бога, який плачучи, на прохання хлопця, показує йому «Павлуся з Узина», котрий полетить у Космос замість нього — але вже не першим, як хотів Бог, але не захотіли люди. А ще Бог показує того самого інженера Кондратюка, який змушений переключитися з космічних на інші проекти. Після чого забирає хлопчика у Вирій.
        Далі інженера Кондратюка заарештовують за «шкідництво» і відправляють у шарашку. Що ж до Федора Сивака, то він став тілоохоронцем Косіора, він одружився вдруге, у нього народився інший син… Але насамкінець, його заарештовують як «посібника пеовяків» (POW — міфічна антирадянська Польська військова організація) і закатовують на смерть. Його друа дружина і малолітній син ледь встигають утекти від арешту, у них своя доля…
        «Книга Спустошення. 1939-1945»
        Інженер Кондратюк, як «в’язень 2106», опиняється на німецькому полігоні Пенемюнде, де всі його робочі зошити з останніми розробками потрапляють до Вернера фон Брауна (який далі вивозить їх у США). «В’язень 2106» відхиляє пропозицію про співпрацю й гине під бомбами союзників, які прасують Пенемюнде.
        «Книга Зневіри. 1946-1953»
        Колишній «хлопчик Павлусь з Узина» — юний Павло Попович на відкладені копійки купує на базарчику в Білій Церкві парочку гвоздик і покладає до підніжжя пам’ятника Леніну, перш ніж їхати світ за очі в те місто, де є аероклуб — бо юнак мріє небом…
        «Книга Відлиги. 1954-1964»
        Під час польоту космічного корабля «Восток-4» стається щось дивне: радіозв’язок раптом зникає, натомість в кабіні корабля перед обличчям космонавта Павла Поповича виникають дві світлові кульки, схожі на маленькі кульові блискавки. Кульки називають одна одну «Леся» та «Маратик», весело сміються ширяють по кабіні, аж доки гучний Голос не каже: мовляв, усе так і сталося — «хлопчик з Узина» в Космос полетів, але не першим, а тепер вертайтеся у Вирій… Щойно кульки зникають — радіозв’язок поновлюється, але Павло Попович не ризикує розповісти нікому про загадкове явище, побоюючись, що тоді його відсторонять від космічної програми.
        *****
        Це — лише часткове викладення «космічної лінії», що пронизує всю нашу епопею. Прихована ідея цієї лінії: українці — то є «космічна нація». На цю лінію працюють ще й інші сюжетні відгалуження зі своїми героями в інших книгах. Але подивимось хоча б на героїв, про яких я розповів вельми стисло. Чи досягають вони поставлених цілей в житті?..
        — Юрій Кондратюк, попри зроблені ним теоретичні розрахунки, закінчує життя «в’язнем 2106» концтабору Пенемюнде. Всі його напрацювання через Вернера фон Брауна використовуються американцями.
        — Маратик Сивак, який мав стати «космонавтом №1», помер під час Великого Голодомору.
        — Батьки Маратика загинули, кожен по-своєму.
        — Павло Попович, який мав пройти шляхом Маратика, у Космос полетів — але тільки як «космонавт №4».
        Як бачите, всі (!) герої, які зробили ставку на тоталітарний Радянський Союз — усі вони так чи інакше ПРОГРАЛИ!
        До речі, Вернер фон Браун, який зробив ставку на тоталітарний ІІІ Райх, спочатку нібито переміг, але потім програв також — коли після перших успіхів американці прикрили Місячну програму… Про це я написав в іншому коментарі трохи нижче.
        Отже, робіть висновки: хто ставить на тоталітарний режим — той програє…

  4. Останнім часом ми дізнаємося лише про зруйновані долі. Від Кондратюка до Ріфа. І зруйновані вони одним чинником — «русскім міром». Чому тут Риф? Та тому, шо суддя не випускає Рифа, бо він — учасник АТО. В будь-якій іншій країні до захисника цієї країни було б шанобливе ставлення. Але в цій, на 73% ураженій «русскім міром», захист своєю країни — то обтяжуюча обставина…

  5. Формулу ,яку нібито виивів Ціолковський, виводили у курсових роботах студенти британських ВНЗ ще у кінці 19 сторіччя.

    • Ой!!! Не хотілося б торкатись Ціолковського через його євгенічні погляди, сповнені расизму. Зокрема, у нього є теза про те, що люди майбутнього ліквідують «недосконалі світи» й замінять їх «власним населенням». Від подібних тез до ГУЛАГу — лише маленький крок… Отож не згадуйте Ціолковського проти ночі, прошу!

      • Мабуть з Вами треба таки погоджуватись… І Ціолковський такий же «добрий дідусь», як і інший персонаж — «дудусь Ленін», тільки не такий кривавий, як другий, але по «доброті» схожий 🙂

  6. Сергій-Львів | 1st Апрель 2021 at 15:46 | Ответить

    Подяка автору за статтю про видатного нашого співвітчизника, однак зауважу — щодо місця загибелі немає остаточно підтвердженої версії. Російськомовна вікі (чи 22, чи 25 лютого 1942 р., с. Кривцово, Орловська обл.) посилається на «Книгу пам’яті…» своєї бази «Меморіалу» https://obd-memorial.ru/html/info.htm?id=89564312 — так собі джерело, де навіть не знають дати народження Юрія Кондратюка.
    Українська вікі — на 23 лютого 1942 року під містом Кіровим Калузької області, навіть вказуються географічні координати братської могили з похованням, англомовна вікі уточнює місце загибелі, а саме село Засецьке без точної дати. Навіть є версія про те, що Юрій Кондратюк помер 1952 р., якої дотримувався той же Джон Губолт.
    Однак що вражає, так це цинізм радянської пропаганди: Олександр Шаргей, полтавчанин, змушений був ховатися за чужим прізвищем, щоби не потрапити під кулі НКВД, навіть відмовився від привабливої пропозиції Сергія Корольова про спільну роботу, але він — «советский учёный, один из основоположников космонавтики», хоча його роботи стали всесвітньовідомі аж у 60-і роки.
    Отже, крок за кроком, треба викривати і відмивати чорні сторінки історії так званого радянського періоду, пам’ятаючи про тих, хто насправді створював «радянську космонавтику».

    • Отже, крок за кроком, треба викривати і відмивати чорні сторінки історії так званого радянського періоду, пам’ятаючи про тих, хто насправді створював «радянську космонавтику». (с)
      *****
      Ми все знаємо і пам’ятаємо! І як українські письменники, робимо, що можемо…

      Тимур і Олена ЛИТОВЧЕНКИ. 101 рік України (історична епопея)
      Віртуальний том «Миру — мир». Книга Застою. 1965-1976

      1972. СТРІЧКИ НА ВІНКУ
      Офіс компанії Fairchild Space Company, Джермантаун, штат Меріленд, США, 20 грудня 1972 року

      — Вернере, облиште ви це! Чесне слово, не варто так вбиватися.
      — Я не вбиваюсь, ви невірно розумієте мою реакцію на останні події.
      — Але ж Вернере!.. Ну, давайте ж нарешті поміркуємо тверезо.
      — Гаразд, давайте міркувати тверезо.
      — От скажіть, прошу, чим може обернутися закриття якоїсь однієї програми особисто для вас? А також для всіх нас. Скажіть, прошу.
      — Але ж це не проста програма!..
      — Що означає «не проста»? Чим саме вона не проста у порівнянні з іншими?
      — Це Місячна програма, зрозумійте ж ви кінець кінцем…
      — Ну то й що? Місячна програма чи якась інша — невелика різниця! Будуть у нашому житті ще й інші програми. Головне, щоб не припинялися розробка і будівництво ракет. Ви ж фахівець у цій галузі, хіба ні?
      — Ракета балістична, призначена для обстрілу наземних цілей, ракета для орбітальних польотів і ракета для польотів на Місяць — це три різні типи ракет. Одна не може замінити іншу. Тому згортання Місячної програми, яка була справжньою метою всього мого життя, для мене особисто — це катастрофа. Ні, навіть більше: це немовби маленька смерть…
      — Вернере!!! Менше патетики, будь ласка. І більше прагматизму»
      — Не можу…
      — Смерть Місячної програми, кажете? Маячня. Програми відкриваються й закриваються, а от хто помирає — то це люди. От торік, наприклад, помер містер Ферчайлд — оце так, оце справді неповоротна втрата для всіх нас.
      — Не треба мене повчати, будь ласка. Я знаю, що таке смерть близької людини! Адже цього року помер мій батько , якщо ви не в курсі…
      — Справді?! О-о-о, перепрошую щиро, я не знав.
      — Та й знати не могли. Зрештою, старому було вже далеко за дев’яносто… Але що таке особиста втрата, я знаю не з чужих слів. Я це відчув на власному досвіді, бо батька не замінить ніхто.
      — То невже ви продовжуєте стверджувати, що?..
      — Так, я продовжую стверджувати, що закриття Місячної програми для мене є тим самим, що і смерть батька. Дві настільки грандіозні втрати — і все за один цей рік, подумати тільки!..
      Вони довго мовчали, уважно розглядаючи один одного. Нарешті президент Fairchild Space Industries спитав обережно:
      — То що… загалом жодних надій?
      — Жодних. Програму закрито, — мотнув головою містер Браун.
      — Таким чином, політ Аполло-17 став останнім?
      — Так, то був останній пілотований політ в рамках Місячної програми. Отже, сміливо можна стверджувати, що вчора вона добігла кінця в її нинішньому вигляді. Й тепер не потрібні ні нові потужні ракети, ні проект місячної бази, ані тим паче місячних поселень.
      — Невже зовсім не потрібні? Щось не надто віриться…
      — В NASA мені пояснили, що для збирання зразків місячного ґрунту можна відправляти автоматичні й напівавтоматичні зонди. Це дешевше і безпечніше з точки зору відсутності ризиків для людських життів, ніж відправляти пілотовані експедиції. А з доставкою зондів впораються й наявні ракети. Отже, розробку нових потужних ракет мінусуємо, кошти платників податків заощаджуємо. Ти бач, які ж ми млодці!..
      Містер Браун мерзлякувато зіщулився, пересмикнув плечима і прошипів крізь міцно стиснуті зуби:
      — Пас-с-скуди…
      — Вернере, а може не варто аж так категорично?..
      — Варто. Все ж таки я був заступником директора NASA з планування космічних польотів, я їх усіх знаю, немов облуплених. Зрештою, саме мене називають батьком двох програм Сполучених Штатів у царині підкорення космічного простору — Космічної програми і Місячної програми. І раптом заявляти, що все це згортається лише тому, що росіяни не збираються висаджуватись на Місяць, бо на мають для цього сил і коштів?! Що за маячня?! Якщо ми і справді настільки випередили їх — то нам і карти в руки! Ми поза конкуренцією — беріть та й підкорюйте Місяць, а комуністи нехай подохнуть від заздрощів!!! Але якщо не можуть вони, то виходить, що це не потрібно й нам! З чого б це, раптом?! Навіщо оглядатись на цих лузерів — якщо з’ясувалося, що росіяни і справді лузери…
      — Але ж вам пояснили?..
      — Мені сказали, що вся Місячна програма з пілотованими польотами, з проектом місячної станції зараз і місячних поселень в перспективі — все це насправді фікція. До того ж, для всіх це секрет Полішинеля… Точніше, для всіх, окрім мене, бачте! Бо в усьому NASA тільки один містер Вернер Браун щиро вірив у практичну реалізацію цієї маячні, всі ж інші знали, що таким чином ми лише втягуємо росіян в щурячі перегони на витривалість! Отож якщо вони здалися — що ж, ми досягли поставленої мети, можна згортатися.
      Потім вони довго мовчали, аж доки президент не мовив стомлено:
      — Ну гаразд, Вернере, годі вже бідкатися. Йдіть до себе — бо як би там не було, але ви поки що ви наш віце-президент. Fairchild Space має виконувати важливі поточні замовлення, а не лише посипати голову попелом через втрачені можливості, не забувайте про це. І ще…
      — Слухаю вас? — містер Браун зупинився буквально на порозі кабінету.
      — І ще, Вернере, не забувайте, що невдовзі Різдво. Тому веселіше на світ дивіться, будь ласка, веселіше! Все, йдіть до себе.
      Містер Браун так і зробив. Прямуючи коридором, щиро намагався піддатись загальному передсвятковому настрою, який вже незримо ширяв скрізь і всюди, придивлявся до сяючих облич і мимовільних посмішок. Навіть принюхувався, щоб вловити пахощі різдвяних ялинковий вінків, гарячого шоколаду та апельсинів… хоча святкові віночки з’являться на дверях кабінетів лише післязавтра у п’ятницю — в останній робочий день перед початком Різдвяних канікул.
      Втім, щойно він зачинив вхідні двері власного кабінету, як святкові ілюзії негайно зникли всі до останньої, натомість змінившись абсолютно новою реальністю. Хоча… не такою вже й новою! Швидше навіть добре забутою старою, бо на стільці за приставним столиком сидів виснажений чоловік в смугастій робі, на якій біля перевернутого червоного вінкеля був позначений його табірний номер — 2106.
      «Гер Кондратюк?! Чим зобов’язаний? Чому саме сьогодні?..»
      «Так, гер штурмбаннфюрер, в’язень двадцять один нуль шість без вашого наказу прибув на побачення. Сам прибув, без конвою, майте на увазі».
      «Вибачте, гер Кондратюк, я увімкну кондиціонер, бо ви принесли із собою жахливе амбре свого табірного бараку».
      «Нюхайте, гер штурмбаннфюрер, нюхайте! Так тхне ваше минуле. Робіть що хочете, але такою є реальність, нічого не вдієш».
      «Ну гаразд, як хочете».
      Містер Браун всівся на своє місце, глибоко вдихнув, повільно видихнув. Заспокоївшись, нарешті позирнув у давно мертві очі привида, що зараз чомусь сяяли незвичайним потойбічним світлом, і спитав:
      «Отже, чим зобов’язаний, так би мовити?..»
      «Гер штурмбаннфюрер!..» — обличчя привида розпливлося в посмішці.
      «Послухайте, припиніть нарешті мене так називати! Війна скінчилася понад чверть століття тому, я давно вже є громадянином Сполучених Штатів. І вже давно ніхто не називає мене фон Брауном. Я давно вже просто містер Браун, звичайний собі містер Браун, а тому не варто…»
      «Ні, гер штурмбаннфюрер, варто! Ще й як варто. Ви навіть не уявляєте, до чого варто».
      «Чому? Поясніться, прошу!..»
      «Бо я — це ваше минуле, що пояснює ваше теперішнє й майбутнє».
      «Тобто?..»
      «Як ви колись використали мої напрацювання, так тепер американці скористалися вашими. А опісля викинули на помийницю, немов кружальце лимону, використане для заварювання чаю: тепер з нього вичавлені всі соки — можна викинути на сміття».
      «Не кажіть дурниць, гер Кондратюк».
      «Це ніякі не дурниці».
      «Але ж хоч я і скористався вашими напрацюваннями, проте імені вашого не приховав! Місячна траса Кондратюка як була, так і лишилася місячною трасою Кондратюка. Отже, все чесно».
      «Так, нібито чесно!..»
      «З чого це раптом ви ставите під сумнів мої слова?»
      «Бо не для вас я цю трасу розраховував! Отже, ви хоча й не привласнювали мою розробку, — треба віддати вам належне, гер штурмбаннфюрер, — проте все ж таки використали її на свій розсуд. Так само з вами тепер повелися американці: дали можливість…»
      «Передані їм напрацювання стали пропуском для мене й усієї групи моїх людей, вивезених з Німеччини, в нове життя!..»
      «Ну так, так, авжеж. Я ж не заперечую, що ви хотіли, аби я продався вам за бутерброди, солодкий чай з лимоном і сигарети, а тепер самі продалися американцям за власний набір розробок».
      «Гер Кондратюк!!! Я би попросив вас…»
      «Стверджую, що вас та всі ваші напрацювання використовували лише до певного моменту. До якого — визначили американці, а не ви. Ну що ж, тепер всі ваші напрацювання підуть до їхнього архіву, а потім, вже через багато років ними скористаються інші конструктори — але не ви!..»
      Містер Браун притиснув обличчя до складених ківшиком долоней і пробурмотів вже в голос, а не подумки:
      — Припиніть знущатися, гер Кондратюк! Дуже прошу: припиніть і забирайтеся геть звідси. Забирайтеся туди, звідки виринули незваним гостем.
      І почув у відповідь подумки:
      «Ну, як це, гер штурмбаннфюрер?! Куди ж це я заберусь?! Де будете ви, там буду і я, бо повторюю: я — то є ваше минуле… А щодо майбутнього…»
      — І що ж?.. — містеру Брауну зробилося цікаво, й він підвів обличчя знов.
      «А коли інші скористаються вашими напрацюваннями, то вашим ім’ям назвуть… наприклад, кратер на Місяці. Або якийсь астероїд. І майбутні американські астронавти літатимуть до кратеру вашого імені трасою мого імені. Як вам така перспектива, гер штурмбаннфюрер?..»
      І тоді попри дуже кепський настрій, губи містера Брауна мимоволі розтягнулися в трохи саркастичній посмішці.

      • Кілька думок на тему завершення польотом Аполлона-17 тодішньої місячної програми… Нинішні конспірологи «захлинаються слиною», доводячи що така поведінка уряду США була «неприродня», а значить весь проект був фейком. Насправді ж (ну звісно не «насправді», я не істина у останній інстанції, а просто власна думка інженера, який роздумує на тему) ситуація куди простіша. «Місячна гонка» насправді не мала мети «місячних баз» і тому подібного по дуже простій причині — колосальна вартість доставки будь-якого вантажу на Місяць і паралельно — відсутність ясно вираженої необхідності в такому. Навіщо місячна база, яка буде зжирати бюджет США страшенними темпами, але не дасть нічого сенсаційного бо з Місяця, власне кажучи, «видно те саме», що і з низької земної орбіти, яка теж недешева, але все таки непорівнянно… Найближчий аналог «місячної гонки» для мене — це гонка за південний полюс Землі між норвежцем Амундсеном та англійцем Скоттом. Чисто «спортивне» змагання — хто встановить першим там прапор. Країна, яка зробить це перша, отримує моральне задоволення, герої-виконавці честь та признання, але — на цьому і все… Яка «користь» від прапора на полюсі? От так же само і місячна гонка. Рашці (як ти не називай ту країну, але це все та ж сама рашка зі своїм кривавим лапотним рилом!) втерли носа, пояснивши що рабська праця куди менш ефективна ентузіазму працівників вільного світу, але на тому і все… «Прапор майорить на Місяці» і можна заспокоїтися… Доречі, як вважаєте, коли людина після Амундсена зі Скоттом наступного разу побувала на південному полюсі? Через п’ятдесят років! Бо робити там по суті було більше нічого… Тому які можуть бути претензії що проект «Аполон» був завершений? Є новий — «Артеміда», але з’явилось сподівання що тепер завдяки багаторазовим засобам доставки це буде набагато дешевше, окрім того рашистське рило вже забуло своє приниження і випрошує щоб йому «дали по щам» ще раз картинно «з відтяжкою і по соплям» 🙂 І їм це забезпечать, а от чи будуть місячні бази — залежить від економічної складової, можливо що і будуть…

      • Вражає.
        Та, при всій повазі, якби такі персонажі, як Вернер фон Браун дозволяли собі подібні рефексії за будь яких умов, автором багатьох і багатьох розробок, як на власних ідеях, так і на підтриманих та своїм авторитетом розвинутих розробок своїх співробітників була б інша людина.
        Звичайно, коли те, що ти зробив, над чим довго і з вражаючим успіхом працював або відкидають, або крадуть, певні, м’яко кажучи, емоції присутні.
        Але, на скільки мені відомо в Штатах такі люди як фон Браун жебраками не вмирали. Та й окрім польотів на місяць у нього було ще не мало завдань, про які може й буде відомо, а може й ні.
        До того ж у використанні кимось чиїх-то розробок для доведення останніх до стану практичного застосування далеко не все так однозначно, як чорне і біле.
        Хоча б тому, що існуючі задачі намагаються вирішити, як правило, досить багато людей по всьому світі. Це дуже знайома ситуація для тих , хто займався патентними пошуками при складанні заявки на патент. Часом те, що здавалося новим рішенням, виявлялось вже декілька років існуючим патентом десь в Бразилії, чи Японії.
        Зауваження strelok17 | 1st Апрель 2021 at 15:25 з цього приводу є дуже слушним…
        Але романтика винахідниицтва була одним з прийомів ще радянської літератури десь п’ятдесятих-шістьдесятих років минулого століття…
        На тому виріс свого часу.
        Та яких зусиль і втрат вартувало повернення до реальності, то сюжет для оперети, або фільму жахів..

        • Та буває навіть у суто «технарів» якась мрія, від якої буває боляче відмовлятись. Знаю по собі, хоча, як здогадуєтесь, ми з вами «однієї крові» — технічної, що начебто до занадто емоційних екзерцисів не наближує, але для мене було досить неприємним прийняття у пізньому підлітковому віці факту що мені особисто не судилося полетіти у міжзоряну подорож (навіть без повернення був згоден), хоча про це мріялося з дуже раннього віку, на диво раннього… Але що поробиш — занадто рано народився, можливо навіть на тисячі років раніше, ніж «треба»… І це було трагедією, можливо і для фон Брауна теж це був «пунктик», хтозна…

          • О!!! Ви все вірно зрозуміли! І відповіли шановному Евгению О., доки я кропав інші відповіді 🙂 Дякую за розуміння! 🙂

        • «Звичайно, коли те, що ти зробив, над чим довго і з вражаючим успіхом працював або відкидають, або крадуть, певні, м’яко кажучи, емоції присутні.
          Але, на скільки мені відомо в Штатах такі люди як фон Браун жебраками не вмирали. Та й окрім польотів на місяць у нього було ще не мало завдань, про які може й буде відомо, а може й ні» (с)
          *****
          Тут все залежить від пріоритетності окремих завдань, які ставить перед собою людина. Наскільки я зрозумів, для таких людей, як Вернер фон Браун (а також Юрій Кондратюк, Сергій Корольов, Ілон Маск та інші) метою №1 є саме вихід людства за межі Землі та міжпланетні перельоти. Звісно, є також інші цілі — але їхня сукупність не замінить мету №1. Звідси й глибоке засмучення героя в даному епізоді. Так — у нього була ще купа справ… Так — він був зовсім небідним чоловіком… Але ось щойно закрили Місячну програму — поставили хрест на його меті №1!!! Ось із чого треба виходити.

          • Дякую за розуміння!
            ===
            Це все ЛО «винувата» — зібрала на своїх сторінках людей, які розуміють одне одного так що не дивно 🙂

  7. Дякую! Неймовірна історія, неймовірна доля…

  8. » Знаменитий астронавт взяв з собою святиню — жменю землі від будинку, в якому жив Юрій Кондратюк.»-до речі, він жив і в Харкові, по вул. Сумській, де кафе «Кулемет»(в свій час найбільше в СРСР).На розі цього будинку є меморіальна табличка.

Leave a comment

Your email address will not be published.


*