Чи могла Україна, на Вашу думку, уникнути повномасштабної війни, як з точки зору військового, так і з точки зору дипломата?
Питання про те, чи могла Україна уникнути повномасштабного вторгнення, потребує розуміння фундаментального поняття — ескалації. Це остання сходинка перед прірвою, і саме на цьому етапі державне керівництво має найширше поле для дипломатичного маневру та стратегічного планування.
Етап ескалації — це період, коли логіка майбутнього конфлікту стає очевидною, але на неї ще можна впливати. Проте для ефективної протидії катастрофі ескалація має бути керованою. В ідеалі вона мала б розтягнутися на роки, щоб дипломати змогли знайти шляхи деескалації або підготувати міжнародні запобіжники.
Як військовий професіонал, на етапі наростання напруги я спостерігав величезний розрив між нашими силами та російським угрупованням на кордоні. Наприклад, у 2020 році на північному напрямку нашим 118 військовослужбовцям протистояли 9 ворожих батальйонних тактичних груп (близько 9 000 осіб). У той момент здавалося, що держава має якісь приховані козирі або дипломатичні гарантії, оскільки видимих військових приготувань, адекватних загрозі, не відбувалося. (А виявилось, що державою керують дебіли і зрадники.)
У 2021 році ескалація досягла критичної межі, коли дипломатичні заходи фактично вичерпали свою дієвість. На той момент єдиним правильним кроком було переведення держави на військові рейки. Потрібна буда термінова мобілізація, швидке поповнення резервів, підготовка до оборони, нарощування військових спроможностей, щоб зустріти ворога у повній готовності.
На жаль, заходи не були вжиті ні з дипломатичної, ні з військової точок зору. Ми увійшли у війну, не встигнувши «закатати рукава» перед бійкою.
Ситуація, в якій опинилася Україна, не унікальна. Аналогічні помилки в управлінні ескалацією сьогодні допускають і великі світові гравці, зокрема США на Близькому Сході. Коли одна зі сторін ігнорує сигнали ескалації або не реагує на них належним чином, конфлікт неминуче переходить у фазу війни. А зупинити запущену машину війни надзвичайно важко.
Ескалація — це останній шанс уникнути масової загибелі людей. Державний керівник зобов’язаний докласти максимум зусиль саме на цьому етапі. Якщо дипломатія не дає результатів, держава повинна негайно готуватися до найгіршого сценарію. Ігнорування етапу ескалації або сподівання на те, що конфлікт розсмокчеться сам собою, призводить до катастроф, свідками яких ми є сьогодні.
Історики згодом дадуть детальну оцінку кожному рішенню, але вже зараз зрозуміло: уникнути війни можна лише через надзвичайну концентрацію зусиль та готовність до боротьби ще до першого пострілу.
Чи погодилися б Ви з тезою, що операція «Буря в пустелі» 1991 року народила єдиний Захід, а сучасна війна США проти Ірану його поховала. Під час операції «Буря в пустелі» навколо США об’єдналося майже 50 держав, а сьогодні разом з США відмовилися воювати майже всі країни НАТО.
Порівняння операції «Буря в пустелі» із нинішніми конфліктами США вказує на фундаментальні зміни в самій природі війни та світоустрої. Сьогодні ми живемо в період перехідної моделі війни, яка вже не схожа на блискавичні операції минулого, але ще не досягла технологічного піку майбутнього.
Операція «Буря в пустелі» була еталоном минулого типу війни — короткої, надтехнологічної та надзвичайно дорогої. Це була війна для «обраних» багатих країн, побудована на домінуванні високоточної зброї та космічних технологій. У 1991 році така демонстрація сили природно об’єднала навколо США величезну коаліцію, адже результат був технологічно зумовлений.
Сьогодні ситуація інша:
– Зміна інструментарію. Науково-технічний прогрес змінив не лише зброю, а й воєнні можливості. Старі символи могутності — танки чи БМП — у сучасній війні без новітніх систем підтримки втрачають сенс.
– Виснаження ресурсів. Наприклад, Німеччина, яка десятиліттями покладалася на «безпекову парасольку» США, віддала значну частину своїх ресурсів Україні. Сьогодні європейські армії часто мають порожні склади, що робить їхнє фізичне залучення до нових коаліцій технічно складним.
– Нові гравці. З технічної точки зору, сьогодні бути повноцінним партнером у коаліції зі США можуть лише країни з потужним ВПК та мобілізаційним ресурсом, як-от Україна чи, теоретично, Росія або Китай. Всі інші ризикують залишитися лише спостерігачами.
Крім технічного аспекту, існує критична політична перепона — залежність військових рішень від електорального циклу.
У 1991 році світ був монополярним, а суспільства західних країн — більш консолідованими навколо ідеї глобального лідерства. Сьогодні залучення будь-якої європейської країни до воєнної коаліції (навіть у межах НАТО) стало майже неможливим без прямої згоди виборців. Сучасні народи Європи часто не готові давати такий дозвіл своїм урядам, що робить створення широких альянсів формату 1991 року вкрай складним процесом.
Сучасна війна вимагає не лише нових технічних рішень (дронів, РЕБ, ШІ), а й тривалої, обережної роботи з народами світу. Щоб забезпечити готовність суспільств до підтримки одне одного, потрібно заново вибудовувати ціннісну та психологічну базу єдності.
Світ 2026 року — це не світ 1991-го. Коаліції більше не збираються автоматично під прапором найсильнішого. Тепер перемога потребує складного поєднання новітніх технологій, внутрішньої стійкості соціуму та здатності вести тривалу війну на виснаження, до якої більшість країн Заходу виявилися не готовими ані технічно, ані ментально.
Питання про темпи військової допомоги Україні. Ми розуміємо, що, на жаль, вони скорочуються, але також ми розуміємо, що ми дуже-дуже цього потребуємо. Як ви вважаєте, що може змінити цю ситуацію?
Для розуміння причин скорочення військової допомоги варто звернутися до класичного управлінського трикутника: Мета — Стратегія — Дії. Будь-які державні рішення мають проходити через цей фільтр.
Головна проблема полягає в тому, що на сьогодні ані в України, ані в наших партнерів немає офіційно оприлюдненої та зафіксованої політичної мети війни.
Ми точно знаємо, що поточною метою США і Заходу не є «перемога України та поразка Росії». Поки в цій точці трикутника немає чіткого визначення перемоги, неможливо рухатися далі.
Всередині нашої держави мета також залишається розмитою. Заяви в інформаційному просторі про «кордони 91-го року» не підкріплені єдиним державним документом, який би описував політичний фінал конфлікту.
Стратегія військової підтримки має спиратися на мету. Якщо мета не передбачає поразки агресора, то стратегія підтримки буде або слабкою, або відсутньою. Як наслідок, у точці «Дії» ми спостерігаємо хаотичні процеси: обсяги допомоги, типи озброєння та фінансування не складаються в єдину картину, бо вони не ведуть до конкретного, заздалегідь визначеного результату.
Щоб ситуація змінилася, у США та Європі мають з’явитися політичні еліти, які захочуть побачити московію переможеною. Тільки тоді з’явиться стратегія, заснована не на «об’ємах продажу» чи залишках на складах, а на потребах для досягнення перемоги.
Поки триває пошук політичної мети, здатність України триматися на ногах і продовжувати боротьбу залежить від чотирьох фундаментальних чинників «чотирьох кітів»:
1. Бажання народу чинити спротив ворогу. Це найголовніший чинник. Війна тримається на здатності людей воювати та їхній відданості власному дому.
2. Міжнародна підтримка, без якої ведення довготривалої війни високої інтенсивності є неможливим.
3. Адекватне військове керівництво, професійне управління силами оборони на полі бою.
4. Єдина державна політика: Усі три попередні пункти мають бути об’єднані чесним, чітким та адекватним державним керівництвом.
Скорочення допомоги — це не просто питання виборів чи порожніх складів. Це наслідок того, що світ і ми самі досі не дали чесної відповіді на питання: чим саме має закінчитися ця війна. Поки мета не сформована, дії партнерів залишатимуться непослідовними, а основний тягар війни продовжуватиме триматися на бажанні українського народу жити у власній вільній країні.
Де закінчуються права однієї людини, починаються права іншої людини? Ми бачимо, що зараз відбувається в країні з ТЦК, з питанням уповноваженого прав людини, який про це нам говорить. Ми ж всі громадяни України. Ми всі повинні захищати свою землю. Що ви думаєте про це?
Питання про межу між правами особистості та обов’язками громадянина в умовах війни неможливо розв’язати лише силовими методами чи косметичними змінами в роботі ТЦК. Проблема мобілізації — це симптом глибшої кризи в системі державного управління. У нинішній конструкції зробити щось неможливо, поки не буде перебудовано сам механізм функціонування держави.
Для того, щоб права та обов’язки громадян не вступали у гострий конфлікт, система має працювати як швейцарський механізм. Ця конструкція складається з трьох ключових етапів:
1. Формування політичної мети. Держава повинна мати чітку, зрозумілу та чесну мету. Це фундамент, без якого будь-які дії виглядають хаотичними. Якщо суспільство розуміє, до чого ми йдемо, рівень добровільної залученості зростає.
2. Розробка стратегій. На основі мети професіонали мають сформувати комплекс стратегій: військову, економічну, дипломатичну, культурну та інформаційну. Це не просто плани, а детальні дорожні карти, де кожен крок логічно обґрунтований.
3. Підбір професійних виконавців. Це критичний етап. Для реалізації стратегій потрібні не просто «менеджери з продажу» чи «хороші хлопці», а вузькопрофільні спеціалісти з фундаментальною освітою та багаторічним досвідом.
Підготовка державного управлінця чи військового лідера — це процес, що триває десятиліттями. Неможливо виростити генерала чи ефективного реформатора за рік-два. Це шлях довжиною у 20–25 років важкої праці та постійного контролю з боку системи.
Успіх держави залежить від того, чи стоять на ключових позиціях фахівці, чи випадкові люди за принципом кумівства. Коли дипломат здатний відкрити будь-які двері у світі, а економіст точно прораховує ресурси, проблема мобілізації перестає бути гострою, бо кожен громадянин бачить ефективність і справедливість системи.
А як Ви оцінюєте поточне становище на полі бою? Зараз Ви ж точно слідкуєте і Ви як ніхто розумієте все, що відбувається.
Ситуацію на фронті можна охарактеризувати як стабільно погану. Це вже не та війна, яку ми бачили у 2022 чи на початку 2023 року. Розвиток науково-технічного прогресу поставив крапку на класичних воєнних операціях зразка ДСВ.
На сьогодні виконання оперативних завдань — масштабних проривів на 150–200 км за короткий термін — стало технічно неможливим. Поле бою стало абсолютно прозорим: будь-яке зосередження сил миттєво фіксується і знищується.
Через удари по логістиці та тотальне спостереження ні Україна, ні московія не можуть створити «ударний кулак» для глибокого прориву.
Московити використовують людський ресурс як м’ясо, відправляючи їх на забій проти наших технічних засобів. Хоча вони мають певні тактичні успіхи, вони є сумнівними та надзвичайно кривавими.
Зараз ми спостерігаємо так звану «інфільтрацію». На картах лінія фронту може здаватися стабільною, але через величезні проміжки між позиціями дрібні групи противника просочуються в тил.
Головна катастрофа — це панування дронів. Роботи під управлінням людини або ШІ роблять перебування на передовій смертельно небезпечним. Дрон зі швидкістю 120 км/год наздоганяє будь-яку ціль, і ефективного захисту від цього наразі не існує. Саме це є першопричиною проблем із мобілізацією: люди розуміють, що жодна підготовка в навчальному центрі не гарантує захисту від керованого робота.
Війна перейшла у фазу цугцвангу — ситуації, де будь-який хід є складним і не веде до швидкої перемоги. Московія намагається зламати Україну не лише на фронті, а й через знищення економіки (постійні удари по енергетиці), психологічний терор (удари по цивільних об’єктах у тилу) та внутрішню дестабілізацію (використання соціальної напруги, зокрема через дії ТЦК, щоб знищити готовність народу боротися).
Україна діє симетрично: наносить удари по московській енергетиці, економіці та просить про посилення санкцій. Хуйлу зараз навіть немає сенсу оголошувати нову мобілізацію — велика кількість людей не змінить ситуацію на полі, де панують дрони.
Ситуація на фронті стабільна, але важка. Найбільша загроза зараз криється не в зміні лінії кордону на кілька сотень метрів, а в стійкості суспільства. Головне завдання — щоб «стабільно погано» на фронті не перетворилося на зневіру в тилу. Якщо суспільство через втому та страх відмовиться від боротьби, сподіваючись на милість ворога, це стане справжньою катастрофою. Перемога в цій війні на виснаження залежить від того, чий ресурс і чия воля виявляться міцнішими.
Далі буде…