У держави, що воює, є право вимагати від громадянина захисту. Але в громадянина є право запитати державу: що ти зробила, аби я не почувався витратним матеріалом?
Саме навколо цього питання сьогодні обертається криза української мобілізації. Проблема давно не зводиться до банального «люди не хочуть воювати». Люди не хочуть помирати — це природно. Значно небезпечніше інше: вони не хочуть іти туди, звідки не розуміють, коли повернуться; бояться поганих командирів, безглуздих наказів, принижень, втрати доходу і того, що їхні родини залишаться сам на сам із побутовими проблемами.
Коли це накопичується, мобілізація перестає бути лише військовим питанням і стає питанням довіри до держави.
Можна збільшувати штрафи, посилювати відповідальність, проводити рейди й розширювати повноваження силових структур. Але є річ, яку неможливо мобілізувати постановою Кабміну, чи указом Портрета — довіру.
Якщо людина сприймає зустріч із державою не як виконання закону, а як загрозу власній свободі, жодна інформаційна кампанія цього не виправить. У суспільній свідомості вже виник окремий образ мобілізації — не процедура, не медична комісія, не підготовка до служби, а бус.
Це катастрофічний символ. Країна, яка у 2022 році бачила черги добровольців до військкоматів, за кілька років отримала слово «бусифікація» як частину щоденної політичної мови. Навіть якщо навколо конкретних випадків є суперечки, сам факт появи такого масового образу вже означає провал.
Зедержава зробила все необхідне, щоб мобілізація в уяві частини суспільства стала асоціюватися не з обов’язком, а з полюванням.
У перші місяці великого вторгнення ніхто не ховався. Московська армія стояла під Києвом, Харків обстрілювали з гармат, Маріуполь знищували. Людина могла не читати стратегій Генштабу й не знати політичних формулювань — усе було зрозуміло на рівні інстинкту: ворог прийшов сюди, його треба зупинити.
Через чотири роки війни ця простота зникла. Не тому, що московія перестала бути ворогом, а тому, що суспільство дедалі гірше розуміє кінцеву мету. Де кінець цієї війни? Що зедержава сьогодні вважає перемогою — повернення всіх територій, утримання фронту, переговори, гарантії безпеки, замороження війни? Чому Портер і зедержава крадуть у тих, хто б’ється з ордою, натомість вимагають від них вмирати?
І головне: що вона пропонує людині, яку сьогодні забирає з цивільного життя? Рік служби? Два? До завершення воєнного стану? До перемоги? А якщо війна триватиме ще п’ять – десять років?
Коли тупе зелене політичне керівництво не може дати зрозумілої відповіді, людина сама заповнює вакуум незрозумілості.
Однією з найглибших проблем стала відсутність зрозумілого горизонту служби. Цивільна людина дивиться на військового, який служить роками, і бачить не лише героя, а й власне можливе майбутнє: без дати повернення, без прогнозованої ротації, без упевненості, що через певний час зможе знову бути з родиною.
Людина здатна витримати дуже багато, якщо бачить межу. Важкий строк можна прийняти, коли він має початок і кінець. А слово «безстроково» перетворює службу з важкого обов’язку на прірву.
Тому розмова про контракти, ротації, строки служби й реальну демобілізацію — не соціальний бонус для військових. Це частина самої мобілізації, бо цивільні приймають рішення, дивлячись на тих, хто вже служить.
Найнебезпечнішим за страх перед фронтом стає відчуття несправедливості. Війна неминуче породжує нерівність: хтось воює, хтось лікує, виробляє зброю, працює на критичному підприємстві. Але суспільство повинно розуміти логіку цієї нерівності.
Чому один має бронь, а інший — ні? Чому один фахівець для держави незамінний, а іншого з такими самими навичками можна мобілізувати? Чому найбільший ризик зіткнутися з мобілізаційною системою має той, хто їздить громадським транспортом і не має водія, юриста чи впливових знайомих?
Навіть якщо частина цих уявлень перебільшена, вони живуть за власними законами. І поки держава не покаже зрозумілий принцип справедливості, кожен новий силовий епізод лише зміцнюватиме переконання: воювати відправляють не всіх, а тих, кого легше дістати.
Є спрощене пояснення: чоловіки ховаються, бо бояться фронту. Звісно, бояться. Було б дивно не боятися артилерії, FPV-дронів, поранення чи смерті.
Але є й інший страх — втратити в армії людську гідність. Потрапити до поганого командира, виконувати безглузді накази, не мати механізму захистити себе, бути використаним не за здібностями, а там, куди механічно визначила система.
Сучасна людина, яка до війни будувала бізнес, керувала командою, програмувала, лікувала чи навчала інших, болісно реагує, коли її раптом перетворюють на безмовний номер. Армія не є демократією, але дисципліна і приниження — не одне й те саме.
Є тема, яку незручно обговорювати високими словами — гроші. Держава говорить про обов’язок, але родина мобілізованого живе не обов’язком, а гривнями: оренда, кредит, харчування, дитячий садок, ліки, батьки.
Якщо людина до служби заробляла більше, різке падіння сімейного доходу стає ще одним покаранням за мобілізацію. Це неправильна конструкція.
Якщо держава забирає в людини роки життя, можливість працювати за фахом і додає ризик смерті чи інвалідності, її матеріальна відповідь не може виглядати як соціальна допомога. Військова служба повинна оплачуватися так, щоб родина військового не ставала біднішою через його службу.
Солдат — не безкоштовний природний ресурс. А в нашій зедержаві військові, які воюють, це єдина категорія, яким за роки війни не підвищували зарплатню. Військових Портрет і зедержава не любить, боїться і тримає за рабів.
Якщо одна людина віддає війні здоров’я, час і ризик смерті, а інша не може або не повинна служити, постає логічне питання: що саме віддає вона?
Серйозна війна потребує серйозного перерозподілу ресурсів. Ідея додаткового воєнного податку для високих доходів, великих статків або надприбутків може викликати економічні суперечки, але сам принцип зрозумілий: якщо суспільство розподіляє ризик війни нерівномірно, воно має справедливіше розподілити її фінансовий тягар.
Не всі можуть бути в окопі. Але воювати країна повинна всією економікою.
Інакше дуже швидко виникають дві України: одна ризикує життям, інша спостерігає за війною з офісів, ресторанів і заброньованих робочих місць. Між цими двома Українами рано чи пізно з’являється ненависть. І це ми зараз і спостерігаємо.
Навколо самовільного залишення частини звучать величезні цифри, частину яких неможливо незалежно перевірити через закритість офіційних даних. Але навіть без точної статистики зрозуміло головне: якщо явище набуває масового масштабу, його вже не можна пояснювати лише моральними якостями окремих людей.
Коли правила порушують одиниці — це проблема одиниць. Коли їх порушують масово — це проблема системи.
Причини можуть бути різними: страх, виснаження, конфлікт із командиром, психічний зрив, сімейні обставини, небажання воювати. Карати порушення необхідно, але караючи наслідки, не можна відмовлятися досліджувати причини.
Примус у великій війні неминучий. Жодна держава не може роками вести масштабну війну лише силами добровольців. Тому сама вимога служити не є проблемою — проблемою стає спосіб, у який ця вимога реалізується.
Можна фізично привезти людину до навчального центру, змусити вдягнути форму й записати до підрозділу. Але неможливо адміністративним протоколом зробити її мотивованим солдатом.
Людина, яка вважає державу своїм кривдником, не стає кращим захисником цієї держави після ще одного приниження. І саме тут репресивна мобілізація починає пожирати сама себе: більше насильства породжує більше страху, страх — більше ухилення, а ухилення — ще жорсткішу реакцію системи.
Так виникає замкнене коло, у якому мобілізація сама руйнує власну суспільну базу.
Вихід з цього кола лайна, що створив Портрет і його зебіли, є. І починається він зі справедливості. Не з піару і не з чергового дебільного гундосика. Зі справедливості.
Зрозумілі критерії бронювання, прозорий розподіл, відповідальність за незаконне насильство, нормальна ВЛК, можливість захистити свої права, система переведень, адекватне використання цивільної спеціальності, конкурентне грошове забезпечення, страхування родини, прогнозовані строки служби там, де це можливо, ротація і зрозумілі правила демобілізації.
А поруч — відповідальність за свідоме ухилення.
Справедлива система не означає систему без обов’язку. Навпаки: держава отримує моральне право суворо вимагати виконання закону лише тоді, коли сама виконує свій бік угоди.
Не принижує, не обманює, не ділить громадян на доступних і недоторканних і не поводиться з військовим так, ніби після мобілізації він перестав бути громадянином.
Україна не програє війну через те, що люди бояться. Страх був завжди. У 2022 році теж боялися. Просто тоді страх був меншим за лють, за бажання захистити свій дім і не пустити росіян далі.
Сьогодні до природного страху війни додався інший — страх перед владною несправедливою зесистемою. І ось цього не повинно було статися.
Бо московську армію Україна не обирала. А власну мобілізаційну систему створила сама, гірше ж не буде, хоть паржом. Гірше стало, паржать вже не виходить, отже, систему можна і треба змінити.
Питання вже не в тому, чи потрібна мобілізація. Поки триває велика війна — потрібна. Питання в іншому: чи здатна зедержава організувати її так, щоб після отримання повістки людина все ще відчувала себе громадянином країни, яку має захищати?
Держава може наказати людині воювати й покарати її за відмову. Але вона не може силою примусити вважати цю державу своєю.
А якщо мобілізаційна система починає руйнувати саме це відчуття, вона забирає в оборони значно більше, ніж дає їй нових солдатів.
І не питайте мене що робити. Я не влада. Питайте у влади, у тих, кого обрали українські мудрі виборці.
Президент Зеленський – вирок Україні.
Наша праця за тиждень.
Для 3-го батальйону ПБС КРАКЕН заплатив за оптоволоконні патчкорди (15670 грн), герметичні ящики (27003 грн), переробку терміналів Старлінк міні (72003 грн), електротовари і проводи різні (16688 грн), медіаконвертори (13431 грн).
Відеоподяки від 3-го батальйону ПБС КРАКЕН за цю та попередню допомогу:
MAKE RUSSIA MOSCOWIYA AGAIN!
Гривну з будь-якої гривневої картки можливо відправляти за цим посиланням:
https://send.monobank.ua/jar/8kemUPY8Ff
Це «Банка Монобанку» для накопичення коштів.
Окремо додаю картки Монобанку та Приватбанку.
Картка Монобанку: 5375411201723553
Картка Приватбанку1: 5168745027972188 (Нова картка!!!)
Картка Приватбанку2: 5457082252814350
PayPal: olkras@yahoo.com
Кому потрібне підтвердження зарахування грошей – пишіть на мейл olkras@yahoo.com.
Ваш Готельєр – бандерівець