Волонтерка. ППО: дрон чи ракета?

«У війні все дуже просто, але найпростіше
надзвичайно важко здійснити».
Карл фон Клаузевіц

Ще недавно дискусія про боротьбу з Шахедами здавалася майже завершеною. Навіщо витрачати дорогу зенітну ракету на відносно дешевий безпілотник, якщо його можна знищити дроном-перехоплювачем у багато разів дешевше?

Україна зробила величезний технологічний стрибок у цьому напрямку. Дрони-перехоплювачі вже не є експериментальною іграшкою або кустарним FPV, який ледве наздоганяє поршневий Шахед. Павло Єлізаров (Лазар), який у 2026 році став заступником командувача Повітряних сил і відповідає за напрям «малої ППО», говорив про українські перехоплювачі, здатні розганятися до 700 км/год. Defense News описував українські проєкти реактивних перехоплювачів із цільовою максимальною швидкістю 500–700 км/год. А 26 вересня Портрет прогундосив, що вже існує кілька ефективних прототипів проти російських реактивних дронів і частина бойових груп застосовує їх у реальних умовах.

Отже, відразу зафіксуємо головне: сучасний дрон-перехоплювач може наздогнати реактивну повітряну ціль.

І саме тому питання значно складніше, ніж просте «дрон повільний, ракета швидка».

Московія теж рухається вперед. Герань-4, за даними ГУР, здатна розвивати швидкість до 500 км/год і активно маневрувати на швидкостях 300–400 км/год. Герань-5 має заявлену крейсерську швидкість 450–600 км/год і може діяти на висоті до 6 км, і вже скоріше схожа на крилату ракету, а не на дрон. S8000 Бандероль, яку українська розвідка вже класифікує як малу крилату ракету, має крейсерську швидкість 520–560 км/год і максимальну 620–650 км/год. Для Дань-Т Росія заявила максимальну швидкість до 500 км/год і дальність до 450 км.

На папері виникає дуже спокусливий висновок: якщо український перехоплювач здатний летіти 600–700 км/год, то навіщо взагалі витрачати зенітні ракети?

Ось тут і починається головна помилка. Наздогнати ціль і гарантовано перехопити її — не одне й те саме.

Коли ми кажемо, що дрон-перехоплювач розвиває 600 або 700 км/год, це означає, що він за своїми швидкісними характеристиками вже здатний працювати проти реактивних Гераней і частини малих крилатих ракет.

Тобто проблема «дрон просто не наздожене» поступово зникає. Але повітряний бій не схожий на автомобільну гонку, де дві машини їдуть однією дорогою і швидша рано чи пізно наздоганяє повільнішу.

Перехоплювач спочатку потрібно підняти в повітря. Йому треба передати інформацію про ціль. Він повинен опинитися в тому районі, через який вона проходитиме. Потрібно знайти невеликий об’єкт у величезному об’ємі неба, правильно оцінити його рух, зблизитися і провести фінальну фазу атаки.

Тому максимальна швидкість — лише одна характеристика системи. Не менш важливі прискорення, маневреність, висота, дальність, сенсори, якість зовнішнього цілевказання, зв’язок, автоматизація і спосіб наведення.

Можна створити дрон, який розганяється до 700 км/год, але це ще не означає, що середньостатистичний оператор у будь-яку погоду стабільно уражатиме ним ціль, яка летить 550–600 км/год.

І саме тут проходить справжня межа між класичним FPV-перехоплювачем і зенітною ракетою.

У класичному дроні-перехоплювачі значну частину роботи робить людина.

Радар або інший зовнішній засіб спостереження повідомляє приблизне положення цілі. Дрон піднімається в потрібний район. Потім оператор повинен знайти ціль камерою, побачити її на екрані, оцінити взаємне переміщення двох апаратів і вручну завершити зближення.

Проти старого поршневого Шахеда така модель продемонструвала дуже високу ефективність.

Лазар сформулював основу системи як поєднання трьох елементів: радар, якісний дрон і підготовлений пілот. Без радара, за його словами, відправляти перехоплювач навмання шукати ціль безглуздо.

Зенітна ракета побудована за іншою логікою. Людина може визначати ціль, санкціонувати застосування зброї та контролювати загальну картину, але вона зазвичай не сидить перед монітором і не керує ракетою стіками в останні секунди перехоплення. Цю роботу виконує автоматика.

У різних ракетних системах методи відрізняються. При командному наведенні наземна система супроводжує ціль і формує команди для ракети. При напівактивному наведенні ракета працює з відбитим від цілі радіолокаційним сигналом. При активному наведенні ракета на завершальному етапі використовує власний радар.

Наприклад, AMRAAM спочатку може летіти за інерційною системою та отримувати оновлені дані про ціль по каналу зв’язку, а на кінцевій ділянці переходить на власну активну радіолокаційну головку і самостійно завершує перехоплення.

IRIS-T використовує іншу технологію — високоточну інфрачервону головку самонаведення та канал оновлення інформації про ціль під час польоту. Виробник прямо підкреслює високий рівень автоматизації системи.

Саме тут і лежить принципова різниця. Ракета не обов’язково швидша за сучасний реактивний дрон-перехоплювач настільки, наскільки вона автоматизованіша в останній, найскладнішій фазі перехоплення.

У людини немає якоїсь магічної фізіологічної стіни на швидкості 450 км/год. Теза, що людина начебто «в принципі не може дистанційно керувати нічим швидшим за 450 км/год», надто спрощена.

Українські системи самі це спростовують: перехоплювачі вже наближаються до 700 км/год і застосовуються проти реактивних дронів. Але є інша межа — час, який залишається людині на виправлення помилки.

Камера повинна сформувати зображення. Його треба передати оператору. Оператор повинен побачити ціль, розпізнати її рух, ухвалити рішення та дати керуючу команду. Команда повертається на борт. Дрон реагує. Потім оператор отримує нову картинку й оцінює результат попередньої команди.

За невеликої швидкості вся ця петля керування залишає багато можливостей для корекції. При швидкостях у сотні кілометрів на годину час стискається.

І проблема не в тому, що людина раптом стає нездатною пілотувати. Хороший оператор може виконати перехоплення — українські бойові результати це вже підтверджують.

Проблема в стабільності результату.

Протиповітряна оборона не може будуватися на припущенні, що кожного разу в потрібному місці сидітиме надзвичайно талановитий пілот, матиме ідеальне відео, хороший зв’язок, правильне зовнішнє цілевказання і кілька секунд запасу.

Система ППО повинна давати прогнозовано високу ймовірність перехоплення тисяч разів поспіль.

У цьому ракета поки має суттєву перевагу.

Для боротьби з реактивними Геранями Україні потрібні швидкі дрони-перехоплювачі. Вони вже створюються, уже можуть наздоганяти такі цілі й уже застосовуються.

Але швидкість сама по собі не перетворює дрон на надійну систему ППО. Перехоплювачу потрібно знати, куди летіти. Тому потрібні радари.

Йому потрібно отримувати актуальну інформацію про зміну положення цілі. Тому потрібна інтегрована система передачі даних.

Йому потрібно знайти об’єкт у фінальній фазі. Тому потрібен хороший бортовий сенсор.

А якщо швидкості стають занадто великими для стабільного ручного керування, частину роботи повинен перебрати комп’ютер.

Саме тому майбутній український дрон-перехоплювач, найімовірніше, дедалі менше нагадуватиме класичний FPV з ручним керуванням пілотом і дедалі більше — дешеву автоматизовану зенітну ракету дешевшого класу. І це абсолютно нормальна еволюція.

Є фактор, який особливо добре демонструє різницю між здатністю «наздогнати» та здатністю «надійно перехопити». Це погода.

У чистому небі швидкісний дрон із хорошим оператором може чудово працювати проти реактивної цілі.

А тепер додамо низьку хмарність. Або туман. Або дощ. Або сніг. Або сильний боковий вітер.

Для FPV-перехоплювача з ручним наведенням це принципово. Оператор може мати дрон зі швидкістю 700 км/год. Але якщо він не бачить ціль на екрані, ці 700 км/год нічого не вирішують.

Реактивна Герань входить у щільний шар хмар — і візуальний контакт зникає. Перехоплювач теоретично здатний її наздогнати, але людині більше нема на що наводитися.

Зенітна ракета з радіолокаційним наведенням працює за іншою логікою. Радару не потрібно бачити силует літака чи дрона людським оком. Він випромінює електромагнітний сигнал, приймає відбиття і за допомогою обчислювальної системи визначає параметри руху цілі.

Це не означає, що погода байдужа для радарів. Опади створюють власні відбиття, а вплив атмосфери залежить від робочої частоти радара. Наприклад, для вищих частот затухання сигналу в атмосфері та сильному дощі може бути суттєвим.

Проте це зовсім інший рівень залежності від погоди. Радарній системі не потрібно отримати чітке телевізійне зображення цілі на моніторі оператора.

Саме тому всепогодність ППО потребує не просто швидкого літального апарата, а відповідних сенсорів і автоматизації.

Уявімо сучасний український реактивний перехоплювач, який здатний летіти 650–700 км/год. За швидкістю він уже цілком може працювати проти Герані-4, значної частини режимів польоту Герані-5, а за певних умов — і проти швидших реактивних цілей. Тобто проблема двигуна значною мірою вирішується.

Наступний технологічний рубіж — очі та мозок. Дрон повинен отримувати зовнішнє цілевказання, автономно або напівавтономно виходити в потрібну зону, сам знаходити ціль і виконувати останню фазу зближення без необхідності, щоб людина буквально вела її стіками до моменту ураження.

Виробники вже рухаються саме в цей бік. Сама логіка української «малої ППО» дедалі більше базується на зв’язці радарів, перехоплювачів і автоматизованого управління, а не на окремому FPV, який сам шукає щось у небі.

Ось тоді зникає хибне протиставлення «ракета або дрон». За двигуном і конструкцією перед нами ще може бути дрон. За ціною — теж дрон. За серійністю — дрон. А ось за логікою бойового застосування він уже починає працювати як зенітний керований засіб ураження.

І економічно це дуже приваблива модель: зберігати дорогі зенітні ракети для складніших цілей, а реактивні Герані максимально віддавати дешевшим перехоплювачам.

Проблема починається не на рівні максимальної швидкості. Вона починається тоді, коли потрібно забезпечити високу ймовірність успішного перехоплення при масованій атаці, вночі, у хмарності, під впливом РЕБ і проти маневруючої цілі.

Саме тому нинішній результат ще далекий від бажаного. Загальний показник збиття дронів 28.09.2026 становив 70%, але для реактивних Шахедів — лише 57%.

Це дуже показова цифра. Вона означає не те, що концепція реактивного дрона-перехоплювача провалилася. Навпаки — концепція працює. Але до рівня зрілої системи ППО вона ще не дійшла.

Чим ближчі швидкості цілі й перехоплювача, тим більше значення мають точність початкового виведення, сенсори, автоматизація та здатність прогнозовано завершити атаку.

Висновок: сучасний український швидкісний дрон-перехоплювач за своїми льотними можливостями теж може потенційно працювати проти такого класу цілей.

І це надзвичайно важливий економічний шанс для України.

Якщо московія намагається масово виробляти дешеві реактивні засоби ураження, відповіддю не може бути лише ще дорожча ракета. Потрібен масовий дешевий автоматизований перехоплювач, який займе проміжну нішу між FPV і класичним ЗРК. Саме ця ніша може стати одним із головних напрямів розвитку української ППО.

Тоді навіщо взагалі ракети? А тому що в ППО не існує універсальної зброї.

Дрони-перехоплювачі повинні забрати на себе максимально можливу частину реактивних цілей. Чим більше Гераней можна знищувати дешевими перехоплювачами, тим більше дефіцитних зенітних ракет залишиться для крилатих ракет, балістики, авіації та інших складних загроз. І переходити від правильної тези «дрони можуть збивати реактивні цілі» до хибної тези «ракети більше не потрібні» не можна.

У ракети залишаються принципові переваги: автоматизоване наведення, зрілі сенсори, вища незалежність від ручної реакції оператора, робота за складних погодних умов і більша передбачуваність результату проти швидких та маневруючих цілей.

Тому нормальна система ППО повинна бути ешелонованою.

Наведу таблицю порівняння характеристик дрона і ракети:

Отже, питання не в тому, чи здатен дрон наздогнати реактивну Герань. Здатен. Питання — яку ймовірність ураження він забезпечить.

Отже: дрон чи ракета?

Для старого поршневого Шахед відповідь дедалі частіше — дрон. Для Герані-4  — автоматизований швидкісний дрон-перехоплювач. Для Герані-5, Бандеролі та Дань-Т автоматизований швидкісний дрон-перехоплювач.

Наступний технологічний прорив має полягати не тільки в тому, щоб зробити дрон ще швидшим. Потрібно зробити його менш залежним від людини.

Радар повинен виявити ціль. Система — побудувати її трасу. Перехоплювач — отримати цілевказання. Бортова автоматика — знайти об’єкт. Машина — провести найскладнішу кінцеву фазу зближення. Людина повинна контролювати систему, а не намагатися руками компенсувати кожну частку секунди затримки на швидкості 600–700 км/год.

І тоді суперечка «дрон чи ракета?» поступово втратить сенс.

Майбутній масовий український перехоплювач може залишатися дроном за конструкцією, бути дешевим як дрон і вироблятися тисячами як дрон — але мати автоматизовану систему наведення, характерну для зенітної ракети.

Саме така зброя може стати відповіддю на головну російську ставку: перетворити дорогі крилаті ракети на дешеві, масові реактивні засоби ураження.

Але навіть тоді ракети не зникнуть. Залишаться цілі, висоти, швидкості, погода та бойова обстановка, де саме зенітна ракета матиме необхідну надійність.

Тому майбутнє українського неба — не «дрон замість ракети». І не «ракета замість дрона». Майбутнє — дешевий швидкісний автоматизований дрон там, де він здатен зробити роботу, і ракета там, де можливостей дрона недостатньо.

А над ними — одна система радарів, сенсорів, автоматизованого управління та розподілу цілей.

І от тут технічна питання я хочу доповнити державними питаннями.

Було б неправдою говорити, що в Україні немає органів управління ППО або немає професійних фахівців. Вони є.

Українські нормативні документи прямо відносять до органів управління протиповітряною обороною Генеральний штаб, Командування Повітряних сил, повітряні командування та командування тактичних груп ППО.

Є Науковий центр Повітряних сил ХНУПС, серед завдань якого прямо зазначені дослідження розвитку Повітряних сил та наукове супроводження автоматизованої системи управління авіацією й ППО.

Тобто проблема не в тому, що Україна не має інженерів чи військової науки. Проблема інша.

У публічно доступній архітектурі держави не видно одного центру, який персонально відповідає за всю довгу технологічну лінію: прогноз загрози — наукова концепція — технічне завдання — випробування — вибір системи — замовлення — серійне виробництво — інтеграція в ППО.

І тут виникає принципове питання. Хто повинен був заздалегідь сказати: після масового впровадження українських FPV-перехоплювачів московія неминуче піде шляхом збільшення швидкості? Тим паче що ще у 2025 та на початку 2026 багато технічно грамотних публічних людей неодноразово про це попереджали.

Хто мав поставити завдання не просто створити дрон, який летить 700 км/год, а одразу створити систему автоматизованого перехоплення реактивної цілі? І не просто дати завдання, а профінансувати його.

Хто має сьогодні рахувати не Герань-5, а російську повітряну загрозу 2028 року?

Рішення про майбутню архітектуру ППО не повинен одноосібно визначати ні виробник дронів, ні виробник ракет, ні політичний менеджер, якому сподобалася чергова презентація.

Але якщо на всіх щаблях влади в нас сидять фахівці з «мама хахатала», то результат ми бачимо за вікном. І з сумом можу констатувати, що і надалі результати діяльності Портрета і владних зебанатів будуть провальні і вбивчі для українців. Це статистично доведено.

Президент Зеленський – вирок Україні.

Ваш Готельєр – бандерівець