Тиждень тому я написав статтю «Божественна місія України». І з подивом побачив під дописом ось такі коментарі:
все це добре, але навіщо тягнути в аналітику імеперськості нав’язану містику якоїсь надприродної сутності? Тим більше, притягнутою за вуха…
Цікава стаття. Але будувати свій Всесвіт, спираючись на вірування, на віртуал замість реальності, це така ж помилка як і спираються на голу фізичну силу.
Дуже цікава точка зору і викладена добре, подяка автору. Є одне але: антинаукова, антиісторична (погляд дипломованого історика).
Звісно, я не можу заборонити колегам писати в коментарях те, що їм заманеться. Але, вибачаюсь запитати, ви назву статті прочитали? В назві українськими літерами написано «Божественна місія…». Не науково обгрунтована місія, не історична місія, не цивілізаційна місія, ні місія с точки зору наукового комунізму, ні всяка інша місія, а саме «Божественна». І, згідно назви, якої науковості ви очікували? А згідно назви статті, згідно елементарної логіки і причинно-наслідковому зв’язку, я і пишу про логіку Бога, дії Бога, як я це розумію. Хто б міг подумати, що назва статті співпадає з змістом допису!
А якби я написав допис про стейки та приготування м’яса, ви б прийшли з коментарями про овочі, вегетаріанство та шкоду вживання трупів тварин?
Нікому не збираюсь нав’язувати віру в Бога чи Аллаха. Але і писати я буду те, що сам хочу, якими би антинауковими не були мої дописи. Ну а ви, шановні колеги, звісно можете і надалі критикувати мої дописи, посилаючись на ноуку, оналітичні висновки, ідеологію чучхе і цитати Мао. Інтернет – вільний простір.
До 2022 року я багато писав про війни. І багато хто незадоволено це коментував «навіщо сюди тягнути цю чорнуху…». Бог, чи Карма, чи Всесвіт дали відповідь на це питання, і зараз не я пишу про війну, а ми всі живемо у війні. А рожеві поні, яким неприємно було читати про війну, виймають з очей скло зелених окулярів, які завжди б’ються склом всередину.
Запитайте у себе – у вас в житті були випадки, які можна було описати як диво чи втручання вищих сил? В мене були. Не буду описувати, це особисте. Тому продовжу тему божественного впливу, як я це бачу.
Історики не люблять слово «диво». Вони говорять про співвідношення сил, економічні цикли, дипломатичні союзи, помилки командування, погоду, логістику та випадковість. Політологи шукають інтереси еліт, слабкість інститутів і закономірності масової поведінки. Генерали пояснюють перемогу правильно обраною позицією, а поразку — нестачею резервів.
Проте інколи історія робить такий різкий поворот, що звичних слів стає недостатньо. Армія, яка мала перемогти, раптом відступає. Імперія, що здавалася непорушною, розсипається за кілька місяців. Народ, приречений на підкорення, вистоює. Буря приходить саме тоді, коли від неї залежить доля держави.
Правитель ухвалює нелогічне рішення — і ненавмисно рятує країну, яку хотів знищити. Маленька держава переживає удар сили, що переважає її в усьому.
Коли таке трапляється, навіть найраціональніші люди іноді запитують: А що, коли це було не просто випадковістю?
Уявлення про божественне втручання в політику небезпечне. Майже кожен тиран намагався переконати підданих, що править із Божої волі. Королі називали себе помазаниками. Імператори проголошували власні перемоги доказом небесної прихильності. Диктатори перетворювали релігію на декорацію режиму, а священників — на службовців державної пропаганди, сучасний приклад – московія.
Тому будь-яке твердження, що певний політик «обраний Богом», має викликати не захоплення, а підозру. Бог, якщо Він втручається в історію, не зобов’язаний підтримувати тих, хто оголосив себе Його представником. У біблійній історії Бог часто діє через слабких, чужинців, грішників і навіть ворогів. Він не підтверджує людську велич, а частіше руйнує її.
Можливо, божественне втручання в політику полягає не в тому, що Бог призначає народам ідеальних правителів. Можливо, воно проявляється в тому, що Він іноді не дозволяє найгіршим задумам здійснитися до кінця.
Хрест над Мульвійським мостом.
Один із найвідоміших сюжетів про божественне втручання пов’язаний із римським імператором Костянтином.
Перед битвою біля Мульвійського мосту 312 року Костянтин, за свідченням християнських авторів Лактанція та Євсевія Кесарійського, побачив видіння або сон, пов’язаний із християнським знаком. Після перемоги над Максенцієм він розпочав шлях, який змінив становище християнства в Римській імперії. Водночас давні оповіді відрізняються в деталях, а пізніша версія могла бути доповнена політичною та релігійною символікою.
Що саме відбулося тієї ночі? Релігійне одкровення? Сон виснаженого полководця? Атмосферне явище? Чи майстерно створений після перемоги політичний міф? Історик не може впевнено відповісти.
Проте наслідки безсумнівні. Особистий досвід одного правителя — справжній чи переосмислений — вплинув на долю цілої цивілізації. Християнство, яке ще недавно переслідували, поступово опинилося в центрі імперського життя.
Тут і відкривається перший парадокс Провидіння: ми не можемо довести надприродну природу події, але бачимо, як невидиме переконання однієї людини змінює видимий світ.
Вітер, який урятував Англію.
1588 року непереможна армада кораблів Іспанії вирушила проти Англії. Метою походу було повалення Єлизавети І та відновлення католицького панування в Англії. Англійський флот чинив опір, але вирішальну роль у катастрофі Іспанії відіграли також вітер, шторми, складна навігація та вимушений шлях навколо Шотландії й Ірландії. Частину іспанських кораблів стихія розбила об узбережжя.
На пам’ятних медалях з’явилися слова, зміст яких можна передати так: Бог подув вітрами — і вороги були розсіяні.
Для англійців це була не просто військова перемога. Це був знак. Протестантська Англія побачила у штормі небесний захист. Іспанія могла пояснювати поразку логістикою, помилками командування й погодою. Англія назвала її Провидінням.
Хто мав рацію? Можливо, обидві сторони говорили про різні рівні однієї події.
Шторм був метеорологічним явищем. Але саме його час і наслідки стали для цілого народу частиною історичного саморозуміння. Погода не просто потопила кораблі — вона допомогла сформувати переконання, що Англія має особливе призначення.
Божественне втручання, отже, може змінювати державу не лише фізично, а й психологічно. Народ, який повірив у власне спасіння, починає діяти інакше.
Диво на Віслі.
Улітку 1920 року червона армія наступала на Варшаву. Здавалося, що молода польська держава не витримає. Її поразка могла відкрити більшовикам дорогу далі на Захід і радикально змінити майбутнє Європи.
Але в серпні польські війська зупинили наступ і перейшли в успішний контрнаступ. Битва під Варшавою завершилася тяжкою поразкою червоної армії та увійшла до польської пам’яті як «Диво на Віслі».
Назва «диво» не означає, що перемога не мала земного пояснення. Вона мала. Були військове планування, робота розвідки, мужність солдатів, мобілізація суспільства, помилки радянського командування та контрудар Юзефа Пілсудського. Історик Норман Дейвіс прямо наголошував, що перемога була результатом дисципліни, рішучості та майстерності захисників, а не магічною подією.
Але релігійна людина може відповісти: хіба Провидіння обов’язково скасовує людську працю? Можливо, воно діє саме через неї. Через вчасно передану інформацію. Через командира, який не злякався ризику. Через солдата, що втримав позицію ще одну годину. Через помилку ворога, який був упевнений у неминучості своєї перемоги.
Диво не завжди порушує закони природи. Іноді воно складається з десятка звичайних обставин, які зустрічаються в одній точці — саме тоді, коли на кону стоїть доля держави.
Чому Бог не зупиняє кожну війну?
Саме тут виникає найтяжче питання. Коли перемогу називають Божим втручанням, що тоді сказати про держави, які загинули? Де був Бог під час падіння Константинополя? Під час поділів Польщі? Під час Голодомору, Голокосту, геноцидів, депортацій і масових убивств? Чому одні народи отримують свій рятівний вітер, а інші — ні? На це немає відповіді, яка не звучала б жорстоко.
Людина бачить історію фрагментами. Вона називає дивом власний порятунок, але не знає, чому сусідові порятунок не був дарований. Вона прагне прочитати Божий задум, однак часто лише надає священного значення власній перемозі.
Тому мова про Провидіння потребує смирення. Не можна стверджувати, що Бог підтримав переможця лише тому, що він переміг. Інакше будь-який завойовник зможе оголосити свої злочини виконанням небесної волі.
Військовий успіх не є доказом моральної правоти. Поразка не є доказом Божого прокляття. А страждання народу не означає, що цей народ покинутий. Бог діє не лише через перемоги.
Ми звикли шукати божественне втручання у великих битвах. Але, можливо, найважливіші його прояви відбуваються тихіше. Правитель раптом відмовляється від наказу, який міг коштувати тисяч життів. Посадовець передає документи, що викривають злочинну систему. Суддя, залежний від влади, несподівано ухвалює чесне рішення. Солдати відмовляються стріляти у беззбройних людей. Дипломат знаходить формулу, яка зупиняє війну хоча б на день. Невідомий чиновник ставить під сумнів папір, підписання якого запустило б машину смерті.
З погляду великої історії це дрібниці. Але держави часто виживають саме завдяки таким дрібницям. Можливо, Божа присутність у політиці проявляється не через сліпучий знак у небі, а через пробудження совісті в людині, яка досі мовчала. Не через появу ідеального царя, а через обмеження влади недосконалого. Не через скасування людської свободи, а через мить, коли людина все ще може обрати добро.
З іншого боку, божественне втручання не повинно перетворювати людину на пасивного спостерігача. Небезпечна віра починається зі слів: «Бог усе владнає, тому ми можемо нічого не робити». Зріла віра говорить інакше: «Ми не контролюємо всього, але відповідаємо за те, що залежить від нас».
Поляки під Варшавою не чекали, поки ангели зупинять червоних армійців. Вони мобілізувалися, планували, воювали й помирали. Англійці не перемогли іспанську армаду самою молитвою. Вони будували кораблі, готували екіпажі та вступили в бій. Костянтин після свого видіння не залишив поле бою. Він повів армію вперед.
Навіть у релігійному прочитанні історії Провидіння не замінює людської дії. Воно зустрічає її.
Політики дуже люблять привласнювати собі історичні дива. Я зупинив вісім війн! Це ж диво, правда?
Коли держава вистояла, правитель заявляє: це сталося завдяки мені. Коли армія перемогла, політичний лідер ставить себе в центр перемоги. Коли народ виявив мужність, влада перетворює його жертовність на доказ власної геніальності. Кому як нам, українцям, цього не знати? Ми бачимо це щодня, наш Портрет само так і поводить себе.
Але якщо в історії справді присутнє божественне втручання, воно не може бути приватною власністю президента, партії чи уряду. Диво не видає політичному лідерові індульгенцію. Навпаки — воно збільшує його відповідальність.
Людина, яка вважає, що її країна була врятована Богом, мала б не проголошувати себе обраною, а запитати: для чого нам було дано ще один шанс? Для нової тиранії? Для помсти? Для самозбагачення? Для культу особи? Чи для побудови справедливішої держави?
Справжня віра в божественне втручання не породжує пихи. Вона породжує страх змарнувати дарований час.
Ми часто уявляємо божественне втручання як грім, що вражає тирана, або як небесне військо, яке стає на бік праведних. Але реальність ніколи не виглядає настільки однозначно.
Бог у політиці, якщо Він там присутній, здебільшого мовчить. Він не виступає на телебаченні. Не очолює партійний список. Не підписує коаліційних угод. Не пояснює, чому одна держава була врятована, а інша впала.
Його присутність можна лише припускати — у неймовірному збігу, у раптовій зміні вітру, у витривалості народу, в помилці загарбника, у пробудженій совісті або в рішенні людини, яка в останню мить відмовилася стати катом.
І, можливо, саме тому Провидіння неможливо перетворити на політичну технологію.
Щойно правитель заявляє, що точно знає Божу волю, він зазвичай починає говорити не від імені Бога, а від імені власної жадоби влади. І ми всі знаємо сучасних політиків, які навіть сперечаються з Богом.
Чи втручається Бог у життя держав? Ніхто не знає. Простір таємниці — це місце, де факти закінчуються, але питання не зникають. Ми можемо пояснити вітер. Можемо відновити хід битви. Можемо знайти помилки генералів. Можемо простежити падіння імперій до останньої економічної причини.
Але навіть після цього залишається дивне відчуття: чому саме цей вітер здійнявся саме цієї ночі? Чому саме ця армія встояла? Чому імперія, яка планувала існувати вічно, не пережила одного покоління? Чому народ, якому стільки разів оголошували смертний вирок, усе ще говорить своєю мовою і захищає свою землю?
Можливо, божественне втручання — це не рука, що переставляє держави на карті. Можливо, це межа, якої зло іноді не може перейти. Це шанс, якого ніхто не очікував. Це сила піднятися після поразки.
А можливо, найбільше диво полягає не в тому, що Бог інколи рятує держави. А в тому, що після всіх людських злочинів Бог усе ще залишає їм можливість змінитися.
Я свідомо не написав зараз ні слова про Україну, про те, що було на цих землях, і про те, що коїться зараз. Тому що ми всі як раз і живемо в реальності постійного дива.
Президент Зеленський – вирок Україні.
Ваш Готельєр – бандерівець