Автор не указан
Шлях до війни-1.
Від 24.02.22р. я намагався знайти той тригер, який запустив російське «братскоє» військове вторгнення в Україну. Одразу хочу попередити, що це ― не аналітика, оскільки аналітика спирається на вивчення документів, які своєю чергою екстраполюються у якісь обґрунтовані прогнози і настанови. Це ― просто рефлексії на події,що вже відбулися.
Тож я брав якусь подію, крутив її і так, і сяк, і виявлялося, що треба копати ще глибше. Зрештою, я зрозумів, що корні проблеми знаходяться ще у ті часи, коли Андрій Боголюбський вкрав ікону з Вишгорода, і вивіз її до Суздаля. Тому треба було зачепитись за якісь події, більш наближені до сучасності. І, здається, таку подію я знайшов.
В одному з романів сервільної до влади письменниці Латиніної конфліктували двоє олігархів. Робили все, як годиться: з трупами, рейдерством тощо. Коли конфлікт зайшов у глухий кут, вони пішли «за справедливістю» до верховного арбітра ― президента. І президент (читай, Путін) обох помирив.
Це в книжці. В реальності ж, двоє олігархів правду пішли шукати до Лондонського Високого суду. В ході процеса вони нафарширували свої бригади адвокатів гонорарами, як качку яблуками; самі привселюдно наїлися лайна, ще й вивернули назовні всю брудну білизну російської влади. Особливо це вдалося Борису Березовському.
Такий підхід до пошуків істини Москві категорично не сподобався і невдовзі олігарх Березовський преставився у власному маєтку. Там же, у Великій Британії. У 2013 році.
У 1978-му році британці пропустили перший удар ― на їхній території вбили болгарського дисидента Маркова. Лондон тоді ковтнув, бо за уколом парасолькою стояв зловісний і потужний Радянськи союз з ядерними боєголовками і найбільшою армією в Європі.
Другий удар по власній репутації ― вбивство Литвиненка ― Лондон проспав.
На третій удар ― вбивство(?) Березовського вже треба було реагувати. Тим більше, що невдовзі була спроба ще одного вбивства ― справа родини Скрипалєй. У 2018 році.
Між комерційною вигодою з продажу нерухомості і репутаційними втратами Лондон нарешті обрав збереження репутації, і російських резидентів почали обмежувати в іхній діяльності у Великій Британії.
Це стало першою тріщиною у відносинах Росії (читай, коператива «Озеро» Путіна) з Заходом.
***
Автор: Ольга
24.02.2022.
…Старша дочка запанікувала вранці 13 лютого.
“Завтра війна, а у мене дитина”, – сказала вона вранці і взяла квитки на вечірній потяг до Франківська. Запакувала речі і почала умовляти їхати з ними молодшу.
До обіду умовила, а пізно ввечері ми з дідом проводжали їх на Франківськ.
Через пару днів діти з онуками оселилися у готельчиках в Яремче, добре, що наші дівчата працюють онлайн.
А ми удвох залишилися вдома, в Києві.
…Двадцять четвертого о п’ятій прокинулися від вибухів.
Зателефонувала старша дочка.
Війна.
Звала в Яремче. Ми відмовилися.
Так нікуди і не поїхали, жили вдома, ходили на роботу.
Були впевнені, що Кличко не здасть Київ. Що є Порошенко і Брати по зброї.
Ну, а як прилетить просто у вікно, то великої біди від нашої з дідом смерті не станеться, головне, діти і онуки у безпеці.
Вже 28 лютого дівчата з онуками пішки перейшли у Польщу. Там прожили два місяці і відлетіли у Канаду.
Старша дочка з онукою і досі живуть у Канаді, дочка працює, дитина вчиться у канадський школі.
Молодша дочка не змогла пристосуватися до канадських реалій і в кінці вересня 2022 року вони з онуком повернулися до нас у Київ.
Так і живемо – ми тут, вони там.
***
Вот так в памяти некоторых коллег отпечатался этот день. Думаю, мы вернемся к этой теме позже, когда с оккупантом будет покончено хотя бы на нашей земле. Возможно предыдущая фраза выглядит слишком самоуверенной, но тот, у кого возникла эта мысль, просто для себя вернитесь в утро 24 февраля 2022 года и вспомните о том, что вы лично тогда думали. Все встанет на место и эта лапотная тварь ответит за все.
Справді, важко читати, і важко згадувати. Я сам для себе вирішив, що й ні до чого мені це робити, але я вдячний вам, автори, що написали свої спогади.
Важко всім, і буде важко скільки потрібно, – до нашої перемоги.
Да, обязательно ответит! И не только московитская, но и “зелёная” мразь.
Тысячу раз был прав Симон Петлюра, сказавший сто лет назад: “Не так страшні московські воші, як українські гниди”. Прав хотя бы потому, что москаль – явный враг, а наша местная гниль может и речи патриотические толкать, и рожу небритую скривить, якобы в скорби по героям Небесной сотни (в отношении которых кривлялся и предлагал использовать для избиения эбонитовые палочки), а исподволь (чтобы не слишком бросалось в глаза) – продолжает разрушать оборону Украины: обезглавливание ЗСУ не менее полезно для врага, чем демонтаж оборонительных укреплений на Юге или разукомплектование систем ПВО.
Так что сегодня враг Украины представляет собой “два в одном”.
Смерть московским оккупантам и их “зелёным” приспешникам!
Я еще с 14-го года не могу ни читать воспоминания, ни смотреть вышедшие фильмы про эту войну.
У меня пямять хорошая, я и сам все хорошо помню, а лишний раз вспоминать слишком больно.
Оказывается, Вы тоже, не я один на могу смотреть фильмы про эту войну? Мне стыдно что не могу, но не могу, при всем уважении к авторам этих без сомнения хорошо сделанных фильмов… Во время пожара как то плохо смотрятся фильмы о пожаре, пусть уж после Победы вспомнится все. Показательно что мало нашлось желающих рассказать свои истории, психика защищается, не хочет пока… Из своего – записей не вел поэтому вспоминать буду “отфильтрованное памятью”, если доживу конечно… А пока очень мало вспоминается, взрывы в небе Киева под утро, звонок сына “началась война!”, боль и отчаяние от того что даже в теробороне сказали “идите домой, найдутся моложе”, эх, время… А потом начался осторожный оптимизм, он не прекращается и сейчас, если в мире существует высшая справедливость, то будет наша Победа! Слава ЗСУ, вы сейчас “руки Бога, которыми он творит чудо на Земле”!
Трохи про моє продовження війни 24 лютого.
Наша ремонтна група приїхала на свій ППД десь за два тиждні. Бо поламалася кілька автомобілів і пар мотолиг. Приїхали їх ремонтувати. Увечері 23 лютого пройшла команда що всі знаходяться на території частини. Видали зброю, але не нам бо наші автомати знаходились там де дислокувався наш дивізіон. Бо тоді не дозволялось їздити зі зброєю. Наша бригада на той час була уже пів року на нулі.
Рано вранці почули сильні вибухи у напрямці до лінії зіткнення. Так для мене почався цей етап війни. Досить спокійно, бо ми до цьго були готові. Бо п’ять попередніх років до цьго підготували.
А потім були часи чергування, патрулювання і всього іншого. Авіаналіт, прильот Точки-У. Госпіталь. Потім знову у дивізіон. Знову прильоти, зведений загін на нулі, ремонти техніки. Втрати побратимів. А потім списання за віком.
Мені від початку вторгнення запам’яталися не ракети, що літали над будинком – крили ТЕЦ-6, а чисто побутові речі. Наприклад перестали вивозити сміття. А 400 квартир, незважаючи на війну, те сміття продукувати не перестали. То ж наша управдом ганялася по району за сміттєвозми, і башляла по 100 грн за контейнер, щоб те сміття забрали. Пізніше виявилося, що база нашого сміттєперевізника була в Гостомелі, і була розбита. Товариш під бородянкою потрапив в окупацію. Йому поталанило пережити її без втрат – в їхньому селі орки не стояли, проїхали на БМП по вулиці, валячи електричні стовпи і застрелили жінку, яка просто йшла по тій вулиці в розмовляла по телефону. Іншому товаришу з сім’єю і сусідами пощастило вирватися на джипі через поля. Власне я з дружиною, окрім важкого психологічного тиску, ніяких інших втрат не поніс. Туристична газова плитка і балончики у нас вже були – діти колись купили для походів. В сусідній школі видавали гуманітарку. Разом з електрикою пропадав і інтернет, то ж ці часи відрізаності від світу були дуже важкі. Потім згадав, що в телефоні є радіо, але краще б не згадував – воно несло таку муйню, що за радіоновинами визначити, що йде війна було неможливо. Жаль, я ніколи не міг вести щоденник – час стирає спогади. Але це може й на краще…
В телевізорі теж із ранку таке саме. І ніхто жодного разу навіть не згадав, яким був цей день, наприклад, у якомусь Алчевську. Відрізали, віддали, заспокоїлися і забули. Через те і отримали континентальний масштаб.
У кладовці стоять 2 пляшки з фітілями та паливно-мастильной сумішшю,ще з перших днів ,коли кацапи намагались окупувати Харків та заскакували на Салтовку. Використати не довелось,але нехай буде. Це буде наш родинний талісман та оберег.
Спогади писати не можу,але рекомендую книгу інших харків”ян. Г.Л.Олді “Вторжение”.
Най буде тільки талісманом, земляк….”зима довга”(с)
Безперечно з ними на нашій землі буде покінчено, по іншому просто не може бути.
Ворога поборемо. Беремо та й робимо!
Нас стає більше. Незважаючи на втрати. Згадаємо початок ’22 і зараз. Тоді ми були самі, а зараз з нами половина світу. Найпотужніша половина. Перемога невідворотна, як світанок. Байдуже, хоче цього темрява чи ні!
Разом – ми сила! Слава Україні!
А я на реддіті ділився із вестернами про мої перші тижні повномасштабки. Зараз мабуть багато що вже забулось би, тож я завжди можу сам собі нагадати прочитавши знову моє повідомлення
Як я зустріла 24 лютого 22 року? Чомусь без істерики – як даність. До того все йшло, і емоції виплескались раніше, особливо, коли нам запропонували якесь 16 лютого відсвяткувати (пі,пі,пі). Їхати нікуди не збиралась, бо … не знаю… співробітниця якось лежачу маму змогла транспортувати, а мені достатньо було з тваринами в підвал спускатись на повітряну тривогу. Дітей, щоправда, вдалось виперти тижнів через 3, коли дуже близько кацапня підійшла, онука була зеленого кольору і боялась на вулицю виходити (грохотало), і їсти перестала. У під’їзді залишилось не більше 5 родин, робили перепис (щоб знати, кого відкопувати). Сміття було небагато (бо людей залишилось небагато), яму копали. З вікна було добре видно прильоти, як склади горіли, магазини зачинялись, пусті полиці, немає транспорту, метро на декілька станцій, а далі – пішки. Згорілий бронетранспортер, який прорвался, вибиті вітрини, блокпости, окопи в місті, черга на останній завоз субпродуктів і ракета, що летить по небу, черга в якусь працюючу аптеку… Падли, я вам, кацапня срана, цього ніколи не пробачу (в голові ремікс пісні: “Як тебе сміли бомбити, Києве мій?”). Але без паніки чомусь – хлопці на блокпостах і в магазин з автоматами зайшли – наші захисники.
Люди… Люди, які залишались, зовсім інші були. Сусідка перед від’їздом виволокла мішок цибулі в коридор, щось ще вигребла з морозилки, я сусідку в магазин “водила”, бо вона боялась, віддавала те, що сама мала. В місті було тихо і пусто, але ті, хто зустрічався, були майже рідними. Чомусь була віра, що відіб’ємось – а виходу іншого не було.
Так, ми були тоді як рідні! Казали одне одному де можна купити хліб, ділилися тим, що мали, а на вулиці запросто можно було проходячу машину попросити підвезти. А потім “трохи відлягло від дупи” і комусь пішли “нічні клуби”, а комусь окопи…