Сегодня – ровно два года широкомасштабного вторжения помойной федерации в Украину и 10 лет войны, которая идет с этим средоточием зла. Недавно Юлия Навальная сказала о том, что всем надо отделять путина от русских, и мы знаем, что ее слова – правильные, просто она не знает полного их смысла. Дело в том, что прутин, какой бы версии он ни был – жив, а 400+ тыс русских, за эти два года, действительно стали «хорошими», и вот именно их мы отделяем от прутина. Никакого иного разделения мы давно не понимаем и не принимаем. Думаю, что если что-то изменится в этом плане, то через несколько поколений.
Ну а в этот день два года назад мысли о том, что широкомасштабная война будет длиться два года и конца ей еще не будет видно – не было. Зато была мысль о том, что там наша армия, сможет ли выстоять от первых ударов, сможет ли сохранить целостность и общее управление, поскольку всем было понятно, что этот этап войны будет совсем другим. Об этом говорили прилеты по Киеву и области. Мы впервые увидели дымы пожаров, поднимающиеся в столице и окрестностях, услышали звуки крылатых ракет и вражеские самолеты в своем небе.
В общем, об этом мы писали не раз, а сегодня мы обещали опубликовать воспоминания коллег о том, каким был этот день для них. При этом следует заметить, что таких историй пришло всего с десяток, видимо, погружаться в эти воспоминания, с их подробностями, не каждый решился, потому что это будут очень тяжелые минуты или часы, и как написал один из коллег, такие воспоминания он сможет себе позволить после победы и наверное, он прав. Большую часть того, что нам прислали, по согласованию с авторами, мы публиковать не стали, поскольку там было слишком много личного, и в этот раз уже мы сами не рекомендовали такое выставлять на публику. Может потом, когда этой твари удастся поломать хребет, но не сейчас – точно.
Между прочим, по этой причине мы многое не публиковали и не будем публиковать, поскольку делать на таком просмотры и рейтинги – не наше. Ну а ниже мы представим несколько очерков из тех, что дошли за эти четыре недели. Как всегда, в текстах мы ничего не правим и оставляем в режиме «как есть», поскольку понимаем, что изменив пару слов большого текста, можно изменить и смысл написанного. Итак – тексты:
***
Автор: Сергій
Напередодні й перші дні.
За тими подіями з фронтів і новин про них, які йдуть суцільним потоком, здається, що ще не настав час для мемуарів, щоби згадувати особисті відчуття напередодні вторгнення орків. Та й що тут може бути унікальним, особливо, коли знаходишся далеко від місць воєнних дій. Однак, дещо знайшлось. Хтось робить записи в щоденнику, потім нагадує деталі, хтось – ні, тоді покладається на просіяні часом спогади.
На очах покоління, старшого за 60, відбулось багато знакових історичних трансформацій, мирних й трагічних, які вплинули не тільки на особисте життя, а й на розвиток суспільства, країни – Афган, ГКЧП, Незалежність, калейдоскоп Президентів України з необхідними для їхньої заміни Майданами, Крим, Донбас. Однак насправді не було такої тривоги за існування України. Вірилось, що рухаємось, нехай боком, зиґзаґами, інколи назад, але все ж вперед. І наприкінці 2021 року, коли почала поступово надходити інформація від західних партнерів про неминучий напад, стривожила її публічність, чому їхня розвідка стала звертатись саме до громадян. А чому, стало зрозумілим, коли побачили, як реагує на неї наша зе-влада.
(Продолжение следует)
> Думаю, что если что-то изменится в этом плане, то через несколько поколений.
Для того, щоби оцінити, чи може щось змінитися наскільки-то за певний проміжок часу в майбутньому, можна спробувати подивитися, наскільки ж воно було змінилося (чи змінювалося) за аналогічний проміжок часу в минулому.
я впевнений, що відношення свідомих українців до кацапні не зміниться ще багато поколінь. Як у моїх батьків та бабусі. Вони прямо не казали, але я чомусь виріс з почуттям певної огиди до кацапів. З часов це почуття трансформувалося у ненависть. Я багато часу працював з москалями в одних і тих же проектах, 4 роки працював саме в росії, тому їх суть знаю ізсередини. Мої діти їх теж ненавидять, хоча я спеціально їх в такому почутті не виховував. Очевидно, що вони самі зробили такій висновок. Смерть рашистській федерації. Вони ніколи не зміняться. Але ебашити їх міста треба, аби вони на своїй шкурі відчули те, що є нашим життям.